Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Нормально все… — Павло Борисович відмахнувся. — Тиск сьогодні скаче. Скажіть ліпше, що ви маєте, крім психологічного портрета? Напевно ж у вашій теці є щось предметніше. Он яка товста…

— Якщо ви про докази, то, на жаль! — Андрій похитав головою. — Майже нічого.

— Майже? — Тупогуб вмить насторожився. — Отже, щось усе-таки є?

Андрій насупився, шкодуючи, що проговорився. Хоча… Він підвівся й пройшовся туди-сюди по кабінету. Підійшов до вікна і подивився на площу.

— Оці літери… Давно їх поставили?

— Та от‑от буквально… А що?

— Тієї ночі, коли встановлювали напис… — Андрій повернувся до столу і звірився з течкою. — На площі бачили Христину Рогач. Христина пішла з дому й не повернулася. А недавно виявили її тіло. Точніше кажучи… — Андрій узяв теку й затнувся, запізно згадавши, що у справі помилкова дата. — Точніше кажучи, зовсім недавно…

— Узагалі ні сном, ні духом! — наморщив чоло Тупогуб. — Чи це Субота воду каламутить, не розумію?

— Це не до мене, — стенув плечима Андрій. — Я про інше хочу запитати. Під час монтажу щось пішло не так, і на площі погасло світло. Пригадуєте?

— Авжеж, було таке… Вони там щось напартолили. Тут усе вирубало. Увесь центр.

— От! Мені важливо, щоб ви пригадали, що тієї миті чули у слухавці. Адже ви залишалися на зв’язку? З ким ви тоді розмовляли?

— А… Та із Захаром нашим. Науменком. Хіба не все одно, що я чув?

— Отже, щось таки чули?

— Та й не пам’ятаю… Фігню якусь… Може, і не чув нічого… Світло ж погасло! Я тоді подумав, що літери згоріли до бісової матері! Яка взагалі різниця?

— Є інформація, що саме тієї миті просто на площі сталося вбивство. Саме тоді, як погасло світло.

— Оце так поворот… — промовив Павло Борисович, і неясно було, знущально він це сказав чи ні. — І кого ж убили?

— Христину Рогач.

Він судомно смикнув плечима, ніби його піджак ураз зменшився на три розміри.

— Це вона на знімках?

— Ось на цьому, — Андрій підсунув ближче до мера моторошну посмертну світлину.

— Андрій Олександрович… — мер похитав головою. — Це не вона.

Розділ 24

Хід звіра

Андрій перевернув знімок, щоб переконатися. На звороті був напис: «Рогач Х. М.».

— Ви абсолютно впевнений? — запитав він мера.

Той квапливо кивнув, збираючись щось сказати, але затнувся й насупився.

— Принаймні не схожа, — невпевнено відповів Тупогуб.

— Мертві часто не схожі… Близько її знали?

— Чому близько… Були знайомі. Вона ж медсестра в медпункті.

— Отже, стверджувати на сто відсотків, що не вона, ви не можете?

Павло Борисович знову пересмикнув плечима, тоді зітхнув і став коло вікна, замислено взявшись за підборіддя.

— Припустімо, це Христина. Припустімо… Я, до речі, бачив її зовсім недавно. От якраз перед оцими ось літерами… Аж раптом — зникла! Ну, наприклад, справді зникла. А Субота або приховує це від мене, або, може, сам нічого не знає — припустімо! — тепер мер заклав руки за спину, походжаючи туди-сюди. — Але ж ви як сказали! Мовляв, тіло уже знайшли! І коли ж? Бо так виходить, наче вона от‑от зникла, а у вас уже тіло знайшли, і ви тут як тут, та ще й з усіма документами? Тобто, вас устигли з Києва відрядити, а в нас навіть одна бабця з іншою не встигли попліткувати! Ви знаєте, з якою швидкістю розходяться чутки в таких селищах, як оце? Та нашу з вами розмову вже в крайніх хатах обговорюють — як довго ми спілкуємося та про що, а ще те, що ми зараз до вікна підійшли, а я руками розмахую!

— Не знаю, як швидко тут розходяться чутки… — почав було Андрій і замовк.

Річ не в тому, коли знайшли тіло. Річ у дівчинці Наді. Виходить, вона зникла в неділю, а наступного дня в «Міражі» Валерка вже сватав його у відрядження. Андрюха міг іще уявити таку оперативність, коли хтось «вмикав зв’язки». Щось на кшталт того, що все селище на вухах, а мер особисто наорює телефоном до когось в області, а той особисто просить міністра… А тут — пошуків немає, поліцейський ні в зуб ногою, а мер узагалі не в курсі. А його, менше з тим, прислали. Чи таке взагалі трапляється?

— Андрій Олександрович… Послухайте… — м’яко мовив Тупогуб. — Ви справляєте враження людини проникливої й відданої своїй справі. Переконаний, ви знаєте, про що кажете. Але зрозумійте і мене теж… Мало того, що ви стверджуєте, начебто в нашому селищі ріжуть людей, а я ні сном, ні духом… Що в нас зникла дівчина і навіть труп не знайшли… Труп! У нашому селищі! Так ви ще й кажете, що вбили її в мене, можна сказати, під вікнами!

— Уточнення: не я кажу, а матеріали справи.

— То може, назву селища переплутали, га? Може, не Буськів Сад, а якийсь Вузький Зад? Кузьків Лад? Що там іще може бути… Бісів Град… Ви, до речі, знаєте, що вони мені тієї ночі на площі ввімкнули? Буськів Ад! — він нещиро засміявся. — Це ж треба, щоб саме ця літера в них перегоріла!

— Навряд чи у справі помилка… — невпевнено мовив Андрій.

— І де ж її знайшли? — не вгавав Павло Борисович. — Там написано, де саме?

— Де саме… Будь ласка! — Андрій знову розкрив теку. — От просто на площі і знайшли. Коли прибирали сніг.

— Ага! Ось, дуже прошу, — сказав мер і знаком запропонував Андрієві подивитися у вікно. — Погляньте: сніг не прибирали ні вчора, ні позавчора, ні тиждень тому. Чому? Тому що тут сипало безперестанку. Вздовж будівель лопатами доріжки розчищаємо, чекаємо, коли циклон мине. А повірте мені, якби наші баби та й на труп наткнулися, вони б такий лемент здійняли! Я б за хвилину вже в курсі був! За хвилину!

— Там написано, снігоприбиральною технікою чистили… — вкрай розгубившись, сказав Андрій.

— …Якої в Буськовому Саду зроду не було! — закінчив за нього Павло Борисович і переможно всміхнувся. — До речі, якщо не будете морочити мені голову нереальними трупами, то під кінець тижня в нас — тьху-тьху, щоб не зурочити — якраз і з’явиться роторний снігоприбирач! Уперше в історії, так би мовити. Й ось тоді — як Бог дасть — ми нарешті й розчистимо площу як слід! Так ось, даю вам слово, Андрію: якщо знайдемо труп… Хоч би й дохлу кішку… Ви дізнаєтеся про це перший!

— Що ж, — зітхнув Андрій, — і за це дякую. Радий знайомству…

— Я теж, Андрію Олександровичу, я теж! — Павло Борисович душевно потиснув йому руку. — Дасть Бог, іще побачите, як розквітне наше селище, коли запрацює цукровий завод! Не захочете додому повертатися!

— Ага, іще одне… — згадав Андрій, уже відчинивши двері, щоб іти. — Ви ні в кого не бачили тут такої маски… Гумової чи, може, латексної… На ній намальоване лице. Так наче дитина малювала.

— Намальоване лице? Ні, вперше про таке чую. Мабуть, моторошне воно…

— Саме так, — кивнув Андрій. — Саме так…

Така прохолодна, волога, пухка земля. Така м’яка.

«Благословенна», — промайнуло в голові Звіра, який глибоко занурив пальці у квітковий горщик.

Він особисто поливав квіти і спушував землю, щоб вона завжди була в такому