Семюель Беккет - Уот

хоч ніколи цієї клятви і не дотримувався, що ніколи більше не залишатиме свого будинку, ніколи й ні за яких умов. Крім того, інколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвір, але водночас ми ніколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а інший піддавався, тоді все ж була сяка-така, а все ж надія на зустріч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали ніякої змоги ні зустрітися, ні побалакати. А коли ми піддавалися удвох, от тоді ми й зустрічалися, а часом і розмовляли посеред садка.

А як легко піддатися чи, навпаки, відкинути звернутий до тебе заклик, як легко, як легко. Але ми, ті, що вічно животіємо у своєму безвіконні, в’язні власного тіла, з його одвічно нормальною температурою, геть позбавлені зовнішніх звуків, не здатні ні почути, як віє вітер, ні побачити, як світить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, від якої такої улюбленої погоди? Ну хіба що якийсь дуже слабкий порух, здатний викликати лише жалюгідне схвалення або не менш жалюгідне заперечення. А на метеорологічні дані, почуті від слуг, годі було покладатися. Отже, не слід дивуватися з того, що через брак знань про те, що відбувається назовні, ми виходили з хати, то Уот, то я, то як Уот, так і я, безліч швидкоплинних годин, які б проминули ще швидше (краще від цього було чи навпаки, хто знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так і я, виходили на прогулянку, то Уот, то я, то як Уот, так і я, і поки те-се, могли б навіть погомоніти про всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те, що для нас обох, таких завжди готових піддатися, але якось так, щоб водночас не виходити зі своїх теплих, окремих, непроникних для світла та звука оболонок, завжди був, існував і лунав той заклик, який вряди-годи все ж тягнув нас у наш маленький садок. Так, сам той факт, що ми взагалі зустрічалися, розмовляли, до чогось разом дослухалися, торкалися руками, плечами один одного, що наші ноги ступали разом по тій самій землі, паралельно, права нога попереду, ліва — позаду, потім навпаки, і що ми могли, подавши тулуб вперед, обніматися (це було вельми рідко, звичайно, і, певна річ, без поцілунків), все це тепер видається мені таким дивним, таким дивовижним. Бо ми ніколи не залишали наших помешкань, ніколи, хіба що тоді, коли чули поклик улюбленої погоди, заради мене Уот ніколи не виходив із хати, а я — заради нього, ні, якщо й залишали свої будинки, то незалежно один від одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, і от у садку ми й зустрічалися, інколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навіть ніжно.

І ніяких контактів з потолоччю, що галасує, здіймає бучу по всіх проходах та коридорах і, вічно похмура та набурмосена, день і ніч грається у м’яча. Ми лише прагнули непомітно вийти з наших будинків, пробитися через усе це грайливе, дурносмішливе лайно до улюбленої погоди й назад.

З усіх різновидів погоди ми над усе полюбляли такий, коли було дуже вітряно і разом з тим сонячно[7]. Але якщо для Уота найголовнішим був вітер, то для Сема — сонце. Тож навіть при тьмяному освітленні, якщо вітер дув щосили, Уот ні на що вголос не скаржився, а я заплющував очі на недостатню потужність вітру, аби лише сонце світило на мене більш-менш яскравим промінням. Отже, стає ясно, що таких випадків, коли б нам обом було однаково любо й мило прогулюватися садком і вести бесіду, набереться негусто. Бо коли на Сема сяяло яскраве сонце, то Уот нудився з задухи у вакуумі, а коли вітер шарпав Уота, мов сухий листок, то Сем спотикався у суцільній темряві. Але все ж, коли в садку вдавалося досягти унікальної рівноваги між бажаними ступенями потрібної вентиляції та освітлення, тоді ми, кожен на свій копил, перебували у злагоді і мирноті, доки не вщухав вітер і не сідало сонце.

І справа не в тому, що сад був маленький, ні, десь десять-п’ятнадцять акрів — хіба ж це мало? Але після наших будинків він здавався нам крихітним.

У ньому росли велетенські бліді осики, темні тиси вражали тропічною бучністю, не бракувало там і всяких інших дерев, але не в такій кількості. Дерева росли серед дикого різнотрав’я, яке здатне було заглушити будь-яку стежку, так що гуляли ми головно в затінку, під розлогими, важкими, буйно тремтливими гілляками.

Взимку під ногами в нас тріпотіли, корчилися тонкі тіні пожовклого, зів’ялого бур’яну.

Квітів там не було і сліду, хіба що якесь самосійне зілля або таке, що ніколи не вмирає, або якщо й вмирає, то раз на кілька сезонів, задавлене настирливими бур’янами. А серед бур’янів особливо виділялися кульбаби.

Овочі не росли там ніякі.

Був там і маленький струмок, або ж ручай, який не всихав і в люту спеку, а тік собі то спроквола, то мов гірська річка, втім, ніколи не переливаючись через краї своєї вузької канави. Над темними водами струмка було перекинуто трухлявий сільський місток, який ладен був от-от розвалитися.

І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посередині, Уот потупцяв завзятіше, ніж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, і не обдивився як слід маршрут свого руху, і від цього одна дошка тріснула, і його нога провалилася мало не до коліна. Він би, напевно, впав у воду і примхливий потік затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч і не витягнув його. Подяки за цю хай мізерну, але допомогу я так і не дочекався. Ми не гаяли ні секунди і грубим ломаччям і вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долілиць, я на своєму череві, Уот — на своєму, наші нижні кінцівки і половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березі, а верхні кінцівки і решта тулуба зависли над стрімкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не покладаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу і полагодили місток, після чого він став не гірший, а то й кращий, ніж був. І тоді ми подивилися в очі один одному й усміхнулися, що траплялося вельми рідко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не міняючи усмішки, ми почали наполегливо тягтися вперед і вгору, доки наші голови й наші шляхетні випуклі чола зустрілись