Семюель Беккет - Уот

і торкнулися, Уотове шляхетне чоло із моїм шляхетним чолом. А потім ми вчинили таке, на що рідко зважувалися, — ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечі, я поклав свої — на його (а що мені ще лишалося робити), тоді я торкнувся губами Уотової лівої щоки, а Уот у відповідь (іншого виходу він не мав) торкнувся своїми губами моєї лівої щоки, дуже старанно і без зайвих емоцій, в той час як над нами гілки спліталися в щільну арку і без упину гойдалися.

Як бачите, ми прикипіли серцем до цього містка. Бо без нього як би ми переходили з однієї частини саду в іншу? Ми б понамочували собі ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонію, а звідти і до фатальних наслідків як штихом докинути.

Якимись стільцями чи лавами, на яких ми могли б сидіти та відпочивати, тут і не пахло.

Кущів, а точніше чагарів, теж не було й сліду. Скрізь, куди не плюнь, буяли хащі, густі й непролазні, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик.

Небо кишіло різноманітною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камінці та грудки землі. Зокрема вільшанок завдяки їхній довірливості ми забили особливо багато.

Та й жайворонкових гніздечок з теплими яйцями, добре зігрітими матір’ю-пташкою, щойно зігнаною зі свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати і дивитися, як вони хрускають, потрощені на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят.

Але найближче ми заприязнилися з пацюками, які жили обабіч струмка. Вони були довгі та чорні. Ми носили їм різні смачні наїдки з власного столу — сирні скоринки, шматочки хрящів, окрім того, пташині яйця, жаб та пташенят. Вони відчували нашу приязнь, збігалися усім кагалом, варто було нам наблизитися, у всякий інший спосіб виражали свою довіру й любов до нас, терлися спинками і мордочками об наші ноги, не злазили з наших рук і висіли на грудях. Ми вмощувалися снідати завжди всередині і годували їх з рук, роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось пухкого пацюнчика, який наївся донесхочу й відпочивав тепер у нас за пазухою, і згодовували його власній мамці чи таткові, а ні, так братові, сестрі або якомусь іншому невдасі-родичеві.

Порадившись, ми доходили згоди, що в такі моменти ми ставали ближче до Бога.

Коли Уот щось казав, він промовляв низьким голосом і ніби скоромовкою. Бували, траплялися і надалі траплятимуться ще нижчі та скоромовніші голоси, ніж у Уота, ніхто в тому не сумнівається. Але щоб десь вирвався і почувся з людського рота, хай навіть колись дуже давно чи дуже нескоро, за винятком марення, лихоманки чи під час служби Божої, голос, який був би водночас такий низький і такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти віри. Уот майже зовсім не зважав ні на граматику, ні на синтаксис, ні на вимову, ні на загальну теорію, ні на конкретні загальновизнані правила написання окремих слів. Разом з тим власні назви різних місцевостей та імена людей, як-от Нот, Христос, Гоморра, Корк, він вимовляв з великим старанням, і всі ці назви пальм чи атолів з’являлися в нього не купно, а на певній відстані одне від одного, бо він ніколи не заглиблювався в деталі і не обтяжував ними ні себе, ні інших. Він, очевидно, також ніколи не переймався тим, як йому будувати речення, про що вести мову далі, чи, може, краще помовчати, тобто не відав усіх тих мук, яких не минути і найвправнішим імпровізаторам, де б і ким би вони не були — хоч людьми, хоч пташками, а хоч би й нашими чотириногими братами і сестрами. Розмовляв Уот так, ніби щось комусь весь час диктував або виголошував, немов папуга незрозумілий текст, який від численних повторів став ніби рідним. І з цього навального бурмотіння левова частка пропадала безслідно, бо багато чого із тоді ним мовленого я не розчув, не розчовпав, а решту підхопив і назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вітер.

Сад уздовж усього височенного паркана був обтягнутий колючим дротом, який давно уже слід було замінити на новий, із новими, свіжими шпичаками. Через паркан у тих місцях, де весь світ і півнеба не затуляли кропива і дебелий верес, де, куди не глянь, виднілися подібні сади, з подібними огорожами і подібними будинками. Паркани ці то сходилися, то розходилися і утворювали безліч ламаних і завжди непрямих ліній. Жодна із цих огорож і жодна з ділянок цих огорож не були продовженням попередньої. Але тулилися вони так щільно одна до одної, що в окремих місцях плечистий чоловік або жінка з не дуже вузькою талією, коли їм випадало просуватися цими вузькими протоптами, змушені були, аби врятувати свої костюми, сукні чи просто штани, рухатися не скоком, а боком. Бо чоловік із огрядним задом чи видатним черевом, навпаки, мусив рухатися тільки обличчям вперед, якщо він не хотів, щоби у черево чи зад його, або шлунок і зад водночас увіп’явся іржавий шпичак чи кілька колючих, міцних та іржавих шпичаків. Широкозада та пишногруда жінка, чиясь, припустімо, тілиста годувальниця, теж цього не минула б. Що ж до осіб водночас плечистих та череватих або стегнистих та широкозадих, та жирногузих або широкозадих та череватих, або плечистих та жирногузих або череватих та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони ні за яких умов, якщо в них ще не всі клепки повилітали, не потикалися б тим підступним протоптом, а розвернулися б і дали чосу назад, якби не хотіли, щоб їхнє тіло прохромили водночас у кількох небезпечних точках, щоб кров цебеніла з них відрами, щоб їх живцем жерли щури; а не щури, так щоб їх спіткало повільне конання від голоду, спраги, спеки та холоду, перш ніж їхні зойки почує хто-небудь, і задовго до того, як з’являться, прителющаться рятувальники зі своїми залізними ножицями, медичним спиртом та йодом. Бо якби їхні крики почули, тоді б шанси на порятунок зросли, позаяк ці сади були дуже розлогі і проти інших місць дуже безлюдні.

Після того, як Уота перевели на нове місце, минув деяких час, перш ніж ми побачилися. Як і раніше, я прогулювався у садку, коли до цього спонукала улюблена погода, і Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсім інший садок, то ми й не зустрічалися. Коли ж ми нарешті зустрілися знову, як