Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

— Я спробував пройти тестування і поставив собі одне запитання; і дещо з’ясував, — провадив Рік. — Я почав співчувати андроїдам, а тепер послухай, що це означає. Ти сама сказала сьогодні вранці «тих бідолашних анді». Тож ти добре знаєш, про що я кажу. Тому я купив козу. Я ніколи не мав співчуття до андроїдів. Може, це наслідки депресії, в тебе вона також буває. Тепер я розумію, як ти страждаєш, коли потрапляєш у тенета депресії; мені завжди чомусь здавалося, що тобі подобається цей стан, думав, що ти здатна будь-коли з нього вийти, якщо не сама, то за допомогою адаптера настрою. Але коли ти в глибокій депресії, тобі все байдуже. Тебе охоплює апатія тому, що втрачаєш відчуття власної значущості. Тобі однаково, почуваєшся ти ліпше, чи гірше, коли для себе ти нічого не значиш...

— А як же твоя робота? — запитала вона ніби голкою вколола; він закліпав очима. — Твоя робота, — повторила Айрен. — Скільки ми повинні щомісяця платити за козу? — вона простягнула руку; він механічно вийняв і віддав їй підписану ним угоду.

— Аж стільки, — сказала вона тонким голосом. — Ще й відсотки; хай бог милує — самі тільки відсотки. І ти наважився на покупку тільки тому, що був у депресії. Не тому, що хотів зробити мені сюрприз, як ти спочатку сказав, — вона віддала йому угоду. — Та нехай. Я все одно тішуся козою; мені подобається коза. Хоча дуже нелегко буде сплатити кредит, — вона спохмурніла.

— Перейду на іншу посаду, — заявив Рік. — В управлінні десять чи навіть одинадцять відділів, які провадять різну діяльність. Скажімо, розслідують крадіжки тварин; можу туди перевестися.

— А преміальні? Нам потрібні преміальні, бо вони відберуть козу.

— Укладу нову кредитну угоду й розтягну її з тридцяти шести місяців на сорок вісім, — він вихопив кулькову ручку, швидко щось надряпав на звороті угоди. — Щомісяця це вийде на п’ятдесят два з половиною долари менше.

Задзвонив відеофон.

— Якби ми не вернулися з даху, — мовив Рік, — і стояли б там біля кози, то я не почув би цього дзвінка.

Підходячи до відеофону, Айрен запитала:

— Чому ти так боїшся? Вони ж не забиратимуть кози, принаймні сьогодні, — вона потягнулася до слухавки.

— Це з управління, — здогадався він. — Скажи, що мене немає вдома, — і рушив до спальні.

— Алло, — сказала Айрен у слухавку.

«Ще три анді, — думав Рік, — мені треба було не квапитися додому, а взятися за цих трьох підозрюваних». На екрані з’явилося обличчя Гаррі Браєнта, тому ховатися в спальні вже було пізно. Ватяними ногами Рік пішов назад до відеофону.

— Так, він удома, — говорила Айрен. — Ми купили козу. Прилітайте подивитися, містере Браєнт, — пауза, вона слухала, а тоді дала слухавку Рікові. — Він має тобі щось сказати, — промовила Айрен.

Підійшовши до емпатомодулятора, Айрен швидко сіла на крісло й ухопилася за обидва руків’я. Майже одразу занурилася в злиття. Рік стояв зі слухавкою в руці, відчуваючи ментальну відсутність дружини. Усвідомлюючи свою самотність.

— Слухаю, — сказав він у слухавку.

— Отримали додаткову інформацію щодо двох андроїдів, із тих, які ще лишилися — повідомив Гаррі Браєнт. Він телефонував зі свого кабінету; Рік бачив знайомий письмовий стіл, заставлений стосами документів, паперами та всіляким непотребом. — Очевидно, щось їх сполохало, вони покинули квартиру, адресу якої нам дав Дейв, і тепер перебувають за адресою... зачекай,— Браєнт заходився навпомацки шукати щось на столі й нарешті знайшов. Рік мимовільно потягнувся по ручку; а на колінах тримав напоготові кредитну угоду на купівлю цапа, щоб записати адресу.

— Покинутий будинок 3967-С, — прочитав інспектор Браєнт. — Лети туди прямо зараз. Припускаємо, вони вже знають, що ти прикінчив Ґарланда, Люфт і Полокова; тому вони і вдалися до незаконної втечі.

— Незаконної, — повторив Рік.

«Щоб урятувати собі життя», — думав він.

— Айрен сказала, що ви купили козу, — поцікавився Браєнт. — Щойно? Після роботи?

— По дорозі додому.

— Деактивуєш решту анді, і я прилечу до вас подивитися на козу. До речі, я переговорив з Дейвом. Сказав йому, що ти мав трохи клопоту з тими андроїдами; він передавав тобі вітання і радив бути обережнішим. Каже, що «Нексус-6» значно розумніші, ніж він думав раніше. Фактично він не вірить, що ти за один день порішив усіх трьох.

— Трьох досить, — сказав Рік. — Сьогодні більше не зможу. Мені треба відпочити.

— Але до завтра вони покинуть територію нашої юрисдикції, — заперечив інспектор Браєнт.

— Не так швидко. Вони ще будуть тут.

— Ти поїдеш туди сьогодні, — заявив Браєнт. — Поки вони не окопалися десь в іншому місці. Спрацює ефект несподіванки, вони не чекатимуть на твою настільки швидку появу.

— Вони вже напоготові, — відрубав Рік. — Вони вже чекають на мене.

— Може, тебе лихоманить? Після Полокова...

— Зовсім не лихоманить.

— Тоді в чому річ?

— Гаразд, — здався Рік. — Я вилітаю, — і вже хотів покласти слухавку.

— Повідомляй про перебіг подій. Я в себе, на місці.

— Якщо я їх уполюю, то куплю вівцю.

— Ти маєш вівцю. Скільки тебе знаю, ти завжди мав вівцю.

— Електричну, — кинув Рік. І поклав слухавку.

«А на справжню вівцю, — думав він, — мені ще треба заробити».

Тим часом дружина прикипіла до чорного корпусу емпатомодулятора, на обличчі — екстаз. Якийсь час він стояв біля неї; поклав їй на груди долоню; відчував, як груди піднімалися й опускалися, відчував її внутрішню життєву енергію. Айрен його не помічала; її злиття з Мерсером, як завжди, було цілковитим.

На екрані виднілася немічна, стареча, закутана в плащ постать Мерсера, що сутужно підіймався по схилу, і раптом йому навздогін полетіло каміння. Дивлячись на екран, Рік подумав: «Нехай бог милує. Однак у якомусь сенсі в мене зараз навіть гірше становище, ніж у нього. Мерсеру хоча б не доводиться щось робити проти своєї волі. Він страждає, але принаймні від нього не вимагають йти проти самого себе».

Нахилившись, він обережно забрав пальці дружини від обох руків’їв. І сам сів на її місце. Вперше за багато тижнів. Просто в якомусь пориві йому раптом захотілося здіснити злиття; і за мить усе почалося.

Перед ним