Філіп Кіндред Дік - Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік

— Привіт! — гукнула Айрен, готуючи на кухні вечерю. — Чого так пізно?

— Вийди на дах, — сказав він. — Хочу тобі дещо показати.

— Ти купив тварину, — вона зняла фартух, машинально пригладила волосся і швидким кроком вийшла за ним у коридор. — Міг би і зі мною порадитися, — сопіла Айрен. — Маю повне право брати участь в ухваленні рішень щодо найважливішого придбання, яке ми коли-небудь...

— Хотів зробити тобі сюрприз, — перебив він.

— Отримав сьогодні преміальні? — з докором запитала Айрен.

— Так. Уполював трьох анді, — він зайшов у кабіну ліфта, і вони разом піднялися ближче до бога. — Просто мусив купити тварину, — мовив він. — Сьогодні не все пішло так, як треба; під час полювання. Просто не зміг би далі працювати мисливцем, якби не купив тварини.

Ліфт зупинився на даху; він повів дружину у вечірню темряву до клітки; увімкнув прожектори, якими користувалися всі мешканці будинку, і мовчки кивнув головою в бік кози. Чекав на реакцію дружини.

— О господи, — прошепотіла Айрен. Підійшла до клітки, заглянула всередину; потім обійшла довкола неї, розглядаючи козу з усіх боків. — Вона жива? — запитала Айрен. — Не підробна?

— Абсолютно жива, — запевнив він. — Якщо тільки не ошукали, — але таке рідко трапляється; штраф за підробку був би у два з половиною рази більшим за повну ринкову вартість справжньої тварини. — Ні, вони не могли мене ошукати.

— Цап, — говорила Айрен. — Чорний нубійський цап.

— Коза, — виправив Рік. — Можливо, колись навіть зможемо її спарувати. Матимемо молоко й робитимемо сир.

— Може її випустити в загін? Там, де вівця?

— Її треба прив’язати, — сказав він. — Принаймні на кілька днів.

Айрен мовила дивним тонким голосом:

— «Моє життя — любов і втіха». Стара-престара пісня Йозефа Штрауса. Пам’ятаєш? Коли ми познайомилися, — вона ніжно поклала руку йому на плече, прихилилася до нього й поцілувала. — Дуже багато любові. І дуже багато втіхи.

— Дякую, — зронив він і обійняв дружину.

— Ходімо вниз і подякуємо Мерсеру. Потім піднімемося ще раз і вже тоді дамо їй ім’я. Може, ти ще й мотузку знайдеш, щоб її прив’язати, — вона рушила до ліфта.

До них обізвався сусід Білл Барбор, який саме розчісував і чистив скреблом свою кобилу Джуді:

— Гарна коза, Декарде. Вітаю. Добривечір, місіс Декард. Може, матимете козенят; то я б обміняв лоша на двох козенят.

— Дякую, — кинув Рік. Він пішов за Айрен до ліфта.

— Твоя депресія не відступила? — запитав він її. — Бо мені легше.

— Звісно, відступила, — мовила Айрен. Тепер ми вже всім повідомимо, що вівця несправжня.

— Не потрібно цього робити, — сказав він обережно.

— Але ж можна, — наполягала Айрен. — Бачиш, нам не потрібно тепер нічого приховувати; нам так цього хотілося, і наші мрії збулися. Аж не віриться!

Вона знову стала навшпиньки, прихилилася до Ріка і швидко поцілувала; її віддих, пристрасний і поривчастий, лоскотав йому шию. Вже за мить Айрен натиснула на кнопку ліфта.

І тут його щось застережливо зупинило. І змусило сказати:

— Постіймо ще трохи на даху. Поспостерігаємо за козою. Посидимо, погодуємо її чимось. Вони мені дали торбу вівса. Почитаємо посібник з догляду за козами; вони також дали його безкоштовно. Можемо її назвати Евфемією, — але кабіна ліфта відчинилася, й Айрен вже зайшла досередини. — Почекай, Айрен.

— Буде дуже негарно, якщо ми не висловимо своєї вдячності, злившись із Мерсером, — проговорила Айрен. — Я сьогодні довго трималася за руків’я емпатомодулятора, тож депресія трохи відступила, але тільки трохи, не так, як тепер. Отримала каменем, ось, дивися, — вона простягнула зап’ястя, на якому він розгледів невеликий темний синець. — І, пам’ятаю, весь час думала, наскільки ми стаємо кращими, коли ми разом з Мерсером. Незважаючи на біль. Відчувала фізичний біль, але духовно була разом з іншими; відчувала всіх людей у світі, всіх тих, що злилися в ту мить воєдино, — вона не дала дверям зачинитися. — Заходь, Ріку. Це ж недовго. Ти і так дуже рідко відчуваєш злиття; хочу, щоб ти поділився своїм настроєм з іншими; зроби це. Негоже тримати радість у собі.

Вона, безперечно, мала рацію. Тому він зайшов у кабіну ліфта й знову спустився на свій поверх.

У вітальні Айрен швидко ввімкнула емпатомодулятор, її обличчя сяяло від радості, світилося, немов серп молодого місяця.

— Хочу, щоб усі знали, — сказала вона йому. — Одного разу це сталося зі мною; я злилася з людиною, яка щойно придбала тварину. А тоді якось... — її обличчя вмить спохмурніло; втіха відхлинула. — Одного дня я відчула біль людини, у якої померла тварина. Але всі решта поділилися з нею своїми радощами... Тоді я не дуже мала, чим поділитися, а ти сьогодні маєш... проте решта таки підбадьорили ту людину. Потенційно ми можемо навіть запобігти самогубству; те, що ми відчуваємо, може...

— Так, вони отримають нашу радість, — перебив Рік, — але ми програємо. Ми обміняємо те, що ми відчуваємо, на те, що відчувають вони. Ми втратимо нашу радість.

На екрані емпатомодулятора з’явилися потоки яскравого безформного кольору; глибко вдихнувши, Айрен міцно вхопилася за обидва руків’я.

— Насправді ми не втратимо того, що відчуваємо, якщо силоміць не втримуватимемо його у собі. Ти ніколи по-справжньому так і не зливався з Мерсером, хіба не так, Ріку?

— Та начебто не зливався.

Але тепер Рік почав поволі усвідомлювати, вперше у житті, скільки всього черпають з мерсеризму такі люди, як його дружина Айрен. Можливо, після спілкування з мисливцем за головами Філом Решем якийсь із його найкрихітніших синапсів у мозку зазнав змін, заблокував один із неврологічних каналів, а відкрив інший. І це призвело до початку ланцюгової реакції.

— Айрен, — мовив він наполегливо; він відтягнув її від емпатомодулятора. — Послухай, я хочу тобі розповісти, що зі мною сьогодні сталося, — він відвів її до дивана, посадив біля себе. — Я зустрів ще одного мисливця за головами, якого я раніше не бачив. Хижака, якому, здається, подобається їх знищувати. Вперше у своєму житті під час спільного полювання я поглянув на анді з іншого боку. Раніше, у свій спосіб, я думав про них так само, як і він.

— Хіба