Фредерік Бегбедер - Ідеаль, або На поміч, пардон

жуйку. У нас у всіх свої вибрики. Я тихенько попросив Лєну виплюнути мені в долоню абрикосову жуйку «Bubble Yum» і з гордовитим виглядом ступати прямо, наче простуєш уявним дротом. «Дивися вдалину, наче на обрій. Не розмахуй руками як мавпа, ліпше поклади їх на стегна. Крокуй широко, наче ти найщасливіша дівчина, яку вони бачили в своєму житті. Не ходи по-качачому, ліпше став носаки трохи всередину, як дівчинка, що вийшла допіру зі школи, всі педофіли будуть твої, вони шалено аплодуватимуть, їх тут ціла юрма в залі. Be determined, be fierce».[64]

Журналісти ставили їй страшенно оригінальні запитання: «Where do you come from?», «How old are you?», «Why do you want to become a model?»[65] (хоч єдине, що можна було запитати: «What is your room number, Angel?»)[66] Церемонія відбувалася дуже просто. Перший вихід в одязі, другий в бікіні, журі ставить оцінки, декілька масних зауважень у мікрофон, та й край. Мені не довелося навіть підтасовувати результати: Лєнина цнотливість, так само вдавана, як і національність, легко забезпечила їй перемогу, щоправда, світлини я не маю (хоч то був такий день у її житті, коли фотографували її раз у раз). Таки мав я рацію, жіночі ноги — це вістря циркуля в моїх очах.

11

Потанцюй зі мною повільно

І промкнися у нірку мою

Може смілості наберешся і зазирнеш під вії мені?

Бо душа моя ніжна слов'янська

До негідників липне завжди

Адже скромна я й дуже підступна

Романтична та ще й циклотомна

Може скину я врешті баласт

Буду жити не так бурхливо

Я ж бо мешканка східного краю

То для мене ти ще зам'який

Лєна Дойчева аж позіхнула

Прочитавши усю цю бридню

Та й подумала час таки лине

Тож за рік вийшла заміж і край

12

Лєна в готельному номері 403, в коротко обрізаних шортиках і футболці без рукавів «American Apparel».

— То ти продаватимеш моє личко фабрикантам ракових пухлин? Дивно.

Я: Продаватиму, але це ще не все. Крім цього, вони виробляють меланоми й метастази… Остерігайся Ідіота, бо він замкне тебе на своєму заводі з виготовлення сліз або утне тобі дитину, щоб доїти материнське молоко. Ото він і гендлює усіма складниками для молодильної косметики «Л'Ідеаль». І заражає раком споживачів вічної молодості.

Лєна: То нащо ти знайомиш лавреатку з цим збоченцем? Ти певен, що кохаєш мене?

Я: Так, любове моя.

Лєна: Справді-справді?

Я: Так, любове моя.

Лєна: Справді-справді-справді?

Я: Так, любове моя.

Лєна: Справді-справді-справді-справді?

Я: Ні, це вже занадто. Ніхто не може бути певен справді-справді-справді-справді, не вимагай забагато. Твоє личко порятує західний світ. Великому капіталу потрібні твої очі й зубки! Ти допоможеш Заходові владарювати ще декілька місяців. Твоє пасемко, твої вушка, твої вії…

Лєна: Годі закохуватися у якісь фізичні дрібниці! Кохай душу!

Я: Краса і Добро — це те саме. Платон сказав це У «Федрі».

Лєна: А Бальзак вірив у фізіогноміку, я знаю, ми вивчали в школі морфопсихологію.

Я: Ми маємо те обличчя, на яке заслуговуємо, навіть у чотирнадцять років. Мені подобається твоя зовнішність, тож усе інше я теж люблю. Твій розум, твою дурість, твої тверді груденята, що здаються штучними, твоє огидне нетерпіння, і марнославство, від якого шаріються твої щічки, і сіднички, які скидаються на два м’ячики, що ось-ось застрибають долівкою, і твою пристрасть до невловних чоловіків, сяйливі блакитні оченята й еластичну шкіру — все. Довго гадав я, що бажання можна викликати в собі раціональним шляхом і що мене може привабити найвродливіша дівчина на світі. Та я помилився: зі мною сталося цілком протилежне. Відтоді як я запізнався з тобою, побачив твої обгризені нігті й гостреньке ікло, твою дівочу самотність, клишаві ноженята, твої неймовірні очі, твоє сиротливе читання і ямочку на лівій щоці, ти стала для мене найкращою дівчинкою на світі. Краса терпіти не може об’єктивності. Тільки суб’єктивність може вказати нам правильний шлях, з усім тим, що містить вона в собі: мої спогади.

Твоє майбутнє, цілий світ і ті його літаки, що зазнали катастрофи, твою улюблену пісню і країни, де ми побували й ще побуваємо…

Лєна: Ти чомусь так глибоко зітхаєш, дивно.

Я: Ти часто повторюєш «дивно».

Лєна: Дивно.

Я: Перестань жувати гумку, коли я закоханий, зрештою, це нестерпно. А може, утнемо дитину?

Лєна: Ні, ти застарий. Вона недовго тішитиметься тобою.

Я: Дякую.

Вона везькала по верхній губі ложечкою для кави. Я насмішив її, намастивши собі зуби шоколадом. Вона була така прекрасна, що нічого, крім білої футболки, їй і не треба було вбирати.

Я: Ти зможеш колись мене покохати?

Лєна: Кохання — це довга, тяжка праця… Ти цитуєш Платона, та кепсько пам’ятаєш його. У «Федрі» Лісій радить більше догоджати тому, хто не закоханий.

Я: Гаразд, я тебе ненавиджу і ніколи не покохаю!

Лєна: Запізно!

Я: Атож. Гадаю, ти з’явилася, щоб наповнити пустку в моєму серці. Ти навіть не здогадуєшся, яка ти досконала.

Лєна: Не здогадуюся… Кажуть… це залежить… Та й що мені від того? Це тільки лякає найкращих чоловіків, викликає ревнощі в дівчат…

Я: Ще раз дякую, капосне ти дівчисько. Може, покусаєш спідню губу, щоб я подивився?

Моя балаканина навіть не тішила її. Я був надто незграбний (у Франції дівчата про таких, як я, кажуть «вайло»). Допіру ми приїхали до Сергія на вечірку на честь перемоги, як я втямив, що всьому край. Вхідні двері з системою ідентифікації за відбитками пальців і голосом, електронне вічко, спостережні камери, озброєна варта на вежах — той дім за містом справив неабияке враження на фальшиву чеченку. Вона тішилася, мов закохана дитина, — відчиняла вікно в автомобілі, щоб підставити обличчя вітрові, а я повторював, ковтнувши з плящини: «Така дівчина не для мене. Не для мене». За п’ять хвилин вона почала балакати з Ідіотом і з його друзями російською; у її зіницях танцювало полум’я свічок. Я лишився осторонь. Вони розмовляли тією мовою, якої я не знав, вона збуджувала його (либонь, щоб я ревнував, або ж хотіла збудити мене, а може, просто клюнула на його лисий череп і жорстоку посмішку). Я намагався вдавати безтурботного, та всередині аж кипів увесь. Я виявився бранцем цього дівчиська, воно вислизало від мене, хоч я й задумав її втечу. Мені слід було удавати невдоволеного, та я повівся,