Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Усі вишикувались. Я взяв листок і записав назви колективів. Коли і в якому порядку вони повинні були виходити на сцену — все було на папері.

У Вовчика, коли він дізнався, що буде першим, почали з'являтися потреби знову подихати повітрям, а ще краще — брутально набухатися. Але на це все у нього не було часу, як і на те, щоб просто вмитися і поплескати долонями по обличчю та привести себе до тями. Його напарник тримався мужньо — мовчав і хмурив брови. Його скам'яніле обличчя не могло, здавалось, розм'якшити ніщо, але це було не так. Вбіг Руслан і на ходу випалив:

— Бігом. Хуткіш, — бухтів він, задихуючись і вивалюючи язика, — хто перший? Пішли.

Ми виставили йому на розтерзання Вовчика і його похмурого колегу, від чийого розгубленого погляду всі винувато відвертали очі. Руслан Анатолійович ухопив їх, як алігатор чергову жертву, і поволік за собою. Ми чули лише, як Руслан, відділивши від нас, смертників-первістків, допитувався у них назву, під якою існує їхній колектив.

Моє око мимоволі вхопило кадри того, як Вовчик відчайдушно хрестився.

Ми з Симком за чергою були п'ятими. Золота середина. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Навіть не знаю, за що, але, воно було так. Справа в тому, що у слухача чи глядача сприйняття трохи атрофоване спершу, але, тільки-но лунає декілька пісень — глядач починає прокидатись і набувати того самого стану, коли йому якраз можна давати творчу їжу, і при цьому очікувати на вдячний результат. Тому допитливий розум шоумена допетрав до розігрівок. Наприклад, великий концерт. Нехай це буде ювілей групи «Гриша і гіпопотами». Зібралися гості, колеги, так би мовити, по зброї, друзі, окремі гурти. Геть усі співають пісні гурту «Г.г.». Але! Зауважте. Спочатку випускають-розігрів. Це може бути теж відомий співак, та не такий, може, популярний, як сам Гриша. Найкращі місця — це близько середини. Майже посередині концерту, але ближче все-таки до початку. Потім ще непогане місце наприкінці, але не в самому кінці. Коли популярний співак виступає близько середини, то публіка розігріта до цього моменту. Розігріває публіку, зазвичай, не лимонад «Буратіно», а спиртне і пісні улюбленого співака, на котрого тут власне всі і чекали. Гриша форевер! Себто публіка ще не встигла втомитись — самі вершки. Коли виступаєш наприкінці… — це особливий момент, котрий не осягнути розчерком пера. Публікою оволодіває стан, по класифікації схожий на друге дихання. Але це так, мої здогадки. Звісно, що є багато інших обставин, керуючись якими, створюється настрій на подібних заходах. Ось критерії, по котрих можна виявити душевний стан натовпу в той чи інший час концерту:

1) Стиль музики. Я сумніваюсь, що під блюз будуть цибати до сцени і проламувати собі черепно-мозкову коробку палицею охоронця. Під метал, наприклад, всидіти важко. Вважаю, що мене зрозуміли.

2) Тривалість концерту. Якщо концерт продовжується більше, ніж чотири години, це стає схожим на з'їзди депутатів міськради. Люди втомлюються, і їх мозок навідріз відмовляється сприймати інформацію, як би чудесно оформлена вона не була.

3) Стоячий зал чи сидячий. Якщо зал сидить, то на концерті стан може бути близький до уваги і далекий від повного відриву. Якщо це стоячий зал на якомусь драйвовому концерті, то в натовпі керує парадом пані Ейфорія.

Минулого року я ходив на фестиваль Рок-Січ, що відбувався на Трухановому острові. Там, скажу вам, Ейфорії було підвладно все. Я танцював зі скінхедами якісь агресивні танці, принцип котрих: звалити з ніг хоч кого-небудь. Танок мені дуже сподобався. Сподобався, навіть якщо дивитись на те, що я загубив декілька своїх значків, сережку і те, що всі мої плечі і спина були всіяні синцями. Збивали мене з ніг безліч разів, та і я воював, як міг, і ворожій орді діставалось не менше.

4) День це або вечір. Коли концерти відбуваються вдень, то я вважаю, що це або яскраво висловлена попса або ж нахабний стьоб. Це знущання над людьми. Концерт, якщо він відбувається увечері, несе з собою заряд променистих зірок і володаря нічного неба — місяця. Коли люди, що вдягнені в чорну одежу розуміють, що вони — люди ночі, що нічна пора доби їх збуджує більше, ніж та, котра їх дратує — себто денна, вони починають не тільки полюбляти вечірні концерти, вони починають взагалі, жити вночі. Увечері людина більше розслаблена і готова сприймати. Натомість вдень вона оповита комплексами.

5) Місце проведення заходу. Якщо це стадіон — це велике свято, яке тобі дарують. Це, коли приїздить улюблена група, і на неї просто западло не піти. Стадіон — це особливий настрій чогось великого і масштабного, від цього здається, що ти частина цього механізму і, що найголовніше, цей механізм без тебе не здатен рухатися. У клубі інша атмосфера. Потрібно бути обов'язковим любителем домашнього затишку клубів, щоб отримати там насолоду від виступу музичного колективу. Треба любити ці барні стойки, непотрібні розмови і жарти з барменом, столик біля стіни, прокурене повітря, запах прив'ялого людського життя. По-іншому сприймаються й Будинки культури. Від цих будинків тхне совдепом. Тхне, але сприймається це, на диво, не вороже, бо комуністів я дуже не люблю, хоча б з огляду на те, що вони зробили з нашою батьківщиною впродовж своїх сімдесяти трьох років існування. Я до Будинків культури ставлюсь, як до музеїв рок-н-ролу, бо саме в них зароджувалися перші задатки сміливих на той час молодих людей, які свідомо оголошували себе поза режимом, за що їх примусово садовили в дурки на прочистку мозку. Існує ще багато інших закладів, від опери до сільського клубу, в яких, у кожному взятому окремо, існує індивідуальний настрій. Це — цікаво.

Усе це, в більшій мірі, звісно мої лише здогади, але і в них є щось правдиве.

Замовкла музика десь вдалині, за стінами гостьової кімнати. Потім відчинились двері, і з бою повернувся Вовік із зброєносцем.

— Ну, як розвідка боєм? — запитав здоровань, що тримав у руках гітару з велетенським деком. Йому випав жереб йти третім, а тому і хвилювання для нього були природними.

— Народу багато. П'ять суддів, котрі весь час пишуть і розминають свої вуса, — відповів Вова, прикурюючи цигарку.

— Ну, а відіграли хоч нормально? — запитав Симко вкрадливо.

Вова відмахнувся. Але потім, зробивши декілька сильних затяжок підряд, посміхаючись, відповів:

— На суді буде видно. Присяжні вирішать.

Один за одним колективи почали ходити за Русланом Анатолійовичем, як курчата за квочкою. Проміжки між виступами коливались з