Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

жінок, жорстокості та зради. А разом з тим, бунти та розпутство, проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.

— Це правда, — по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. — Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…

— І що ж такого сталося?

— Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.

Собеський і Пшиємський глянули один на одного.

— Не може того бути! — вибухнув генерал. — Як так? Чому? Господи Ісусе?

— Що, ляхи, от і заткнулися, — буркнув Богун. — І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці — ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.

— Брешеш ти, пане-брате, — ствердив Собеський. — Пощо московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! Пощо привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!

— А Україна для ведмедя московського — дуже статна молодиця, — відповів Богун. — Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться — достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі — як білоцерківські — не були затверджені, поламано кров’ю та мечем на Задніпров’ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.

— А тому, — промовив Собеський, — умови, які ми можемо вам представити, це…

— Це ми умови представимо, згідно того, що там Виговський обмислив. Можете їх прийняти, або ж відкинути. Але якщо відкинете, тоді горе і вам, і нам… — тихо додав Богун.

— Що ж, як звучать тоді ваші умови?

Богун болісно всміхнувся. Судома прошила його покрите шрамами обличчя. Сонце просунулося по небі, і снопи світла падали тепер не тільки на лик Христа, але розсвітили весь іконостас, прибавили блиску порубаним, покритим почорнілою кров’ю та пилом іконам святих.

— Давно вже прадіди ваші прийняли до своїх родів диких литвинів, що ледь-ледь з язичництва вийшли. Раз вже вони не боялися припустити до себе язичників, тоді чому не повинні б були зробити цього з козаками, що вже сторіччями залишаються в християнстві?

— Ви хочете наших… гербів? Шляхетських привілеїв для війська запорізького?

— І того ще, — Богун відкашлявся, — щоб три українних воєводства, а саме: київське, чернігівське і брацлавське таким же чином, як Литва з Короною, поєднані були…

*****

Коли всі вийшли з церкви, було вже темно. Козацький полковник ступав тяжко, спіткнувся і мало не впав, якби його не підтримав староста.

— Мені вже не булава, а тільки могила, — сказав козак. — Після Берестечка я вже не давній Богун-молодець, а тільки труп.

— Пришлю до вас своїх медиків.

— Мир мене вилікує. Привезіть підписану угоду сюди, до церкви, і я відразу ж здоровий стану. Доки листів не підпишете, ми залишаємося ворогами. Тому зберіть коло та затвердьте угоду як можна швидше..

— То не так просте, — буркнув Собеський. — Пам’ятай, мил’с’дар полковник, те, що ми робимо, є бунтом проти Речі Посполитої. Ми не можемо підписувати мир без згоди сейму. Тим більше — такий мир.

— Тільки такі умови загарантують вам мир на Україні.

— Мил’с’дар кальницький полковнику, — прошепотів Пшиємський, — прийняти їх неможливо. Ні один гербовий в Короні і на Литві…

— Тому ви їх підпишете, а не ваші брати шляхтичі, — захарчав Богун і сплюнув кров’ю. — Ви їх змусите, аби для вашого ж добра скінчили цю війну. Інакше вічний мир стане тут, коли всі ми до кінця один другого вимордуємо!

Пшиємський з Собеським мовчки сіли на коней.

*****

Вже була ніч, коли Богун, накульгуючи та підпираючись на обушкові, завітав до квартири запорізького гетьмана.

— Я до Хмеля, — рикнув він на стражників, молодців з чигиринської сотні, яка за звичаєм тримала варту при гетьмані.

— Батько спить, — буркнув один з козаків.

Разом з іншим молодцем він заслонив вхід списами.

Богун схопився за ратище. Незважаючи на рани та гарячку, в нього ще було досить сили, щоб відхилити древко набік.

— А ну пусти! — прохарчав він, — трясця тебе мордовала!

— Батько заборонив!

— Пусти, або ж шаблею дорогу прорубаю! У мене відомості про ляхів!

Козаки підкорилися. Богун розкашлявся, а потім відкинув полотнище, що закривало вхід і увійшов до намету. Швидко пройшов вузький коридорчик, відкинув наступну заслону, увійшов до приміщення і…

Завмер. Зараз він стояв обличчям в обличчя з козацьким гетьманом, переможцем ляських військ; опікуном та захисником правдивої руської віри, древнім руським Одоакром[109], Олександром Македонським Запоріжжя і України, левом та змієм в одній особі. І істинним одноособовим правителем київських володінь.

Хмельницький був п’яний.

Богун дивився на його посиніле, набрякле обличчя, на мішки під набіглими кров’ю очима, на зліплені палянкою вуса, залиту спиртним чудову шубу та жупан з парчі. Гетьман не міг всидіти за столом, вимахуючи булавою, щедро ділячи удари між дубовим столом, повітрям та черепками розбитої пляшки з горілкою. Він бив невидимого ворога, якби перед ним клубилася юрба вражих ляхів та язичників.

— Ах, тут ви, — біснувато казав він, а очі вилазили в нього з орбіт. — Знову прийшли… Знову… До мене… Але ж я не дамся! Не віддам України… Не вам.

Богун підскочив до Хмельницького. Відбив у бік булаву, потім схопив гетьмана за жупан під шиєю і міцно потряс, потім поглянув в опухлі очі.

— Богун до тебе прийшов, — голосно видихав він. — Не будеш вже пити! Досить!

— Бо… гун… — видавив з себе гетьман.

Він вирвався з захвату