Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— А… Богун… Ти тут. На славу. І щастя.

— Не будеш ти вже пити, — сказав кальницький полковник. — Тут будь-який день битва, а ти і очі не розплющиш, доки кухля палянки не вихилиш!

— Мовчи!

— Не буду мовчати!

— Чого хочеш?

Хмельницький усівся за столом, засунувши булаву за пас.

— Чув я, що ти з Москвою укладати хочеш.

Хмельницький наморщив лоба, несподівано захлопав повіками.

— Це тобі Виговський сказав, так? Спаси Христе, дай мені сили, бо накажу йому язик вирвати. На паль насаджу, цвяхами наб’ю!

— То не Виговський. Козаки гадали, буцімто ти Іскру до Москви послав.

— І послав. Звичайна така політична річ, щоб батюшку-царя заспокоїти.

— А чи не замислив ти часом союзу з Москвою?

Хмельницький голосно розсміявся. Голос його прозвучав зовсім наче харчання. Він задихався і давився сміхом. В кінці дохрипів, сплюнув. І потягнувся до скрині за новою пляшкою горілки.

«Ще рік, може два, — подумав Богун. — І не стане Хмеля в Україні. Хто тоді булаву візьме? Виговський? Юний Тимофій Хмельницький? А може, я?».

— Не для того я панів вирізав, Ярему з володінь вигнав, щоб голову у ярмо нового тирана всунути, — сказав гетьман. — Не бійся нічого. Іскра буде говорити про поміч для нас, про зерно та порох для війська запорізького, але не про будь-яку унію.

— Це напевно?

— Слово власне перед Богом кладу.

— Тоді ти потішив мене, мил’с’даре гетьмане.

Обличчя Богуна навіть не здригнулося.

— Сьогодні я не мушу допомоги Москви шукати, — прохрипів Хмельницький. — Ляхи вже в мішку сидять. Дурний Калиновський сам в пастку вліз. Так що ми самі своїми козацькими шаблями панів вирубаємо. Для цього допомоги бояр не потрібно. Не постане їхньої ноги на всій Україні.

— А якщо ми обоз в облогу візьмемо, а в цей час на допомогу гетьману прийдуть Лянцкоронський та Войниллович з-за Дніпра? Погано тоді буде!

— Про те в тебе нехай голова не болить. А обоз ляхів ми в мить візьмемо.

— Ага, в пів-миті! Ти тільки розбуди мене на штурм, щоб я, не дай Боже, перемоги не проспав.

— Тоді глянь-но сюди!

Хмельницький дістав зі скрині інкрустовану золотом чорну сумку для перевозу листів. На ній аж надто добре можна було бачити герб Потоцьких Піляву. Було видно, що то здобич з таборів великого коронного гетьмана, одержана під Корсунем. Хмельницький витягнув зсередини складений вчетверо папір, поклав на столі і махнув рукою Богунові. Полковник розвернув лист, поглянув і… завмер.

— Як то це? — видихав він. — Звідкіля це?

— Е-е, пане полковнику, у тебе є власні хитрощі богунові, — сказав гетьман, знову укладаючи документ на місце. — А у мене є власні воєнні фортелі. От ми і маємо все, як на долоні. Правду я казав, що ляхів наголову розіб’ємо та спокійно до Молдавії підемо?

— Правду, — з неохотою згодився Богун.

— Тільки світанок, нас чекає переправа. Візьмеш свій полк, двісті возів та невеликий чамбул орди, після чого підеш під Ладижин. Переправишся через Буг нижче Собу[110] та викопаєш острожки на другому березі. Стягнеш на себе ляхів, щоб вони вважали, нібито це йдуть головні полки. Ти часом я з рештою війська переправлю через річку під Четвертинівкою, орду ж вишлю бродом біля могили Сороки. І таким ото чином ми візьмемо ляські війська нібито до сака.

— А що потім?

— Мертвий пес не кусає!

Хмельницький схопив свіжу пляшку з горілкою і почав пити. Богун вже не заперечував. Гетьман захлинався, пирхав палянкою, обливав перед жупана. І пив ніби змій, який не може вгасити спраги.

А потім витріщив очі і впав на стіл. Богун підсунув йому горілку під ніс, але старий гетьман захропів. Після цілоденної пиятики його зморив сон.

Дуже тихо Богун відкрив коробку, витягнув пом’ятий пергамент, потім сунув його за пас і вийшов з намету. Швидким шагом він направився до канцелярії Виговського.

— Ваша милість пане гетьмане!

Калиновський примружив короткозорі очі, певною рукою приструнив норовистого жеребця, який сполошився, коли його нагнав Чаплинський. Поручник махнув булавою на північ, в сторону тракту, що вів на Умань.

— Козаки йдуть!

— Якою силою?

— Буде тисячі з чотири! Іде цілий полк та ватага черні — десь ще стільки. Кінні семени, але й орда.

— Далеко?

— З півмилі звідси. На брід ідуть, як з бича стрелити, на Четвертинівку.

— Нас сподіваються?

— Звідки? Ніби на весілля йдуть.

— Хоругви, на коня!

Наказ було виконано швидко і без зайвого галасу. Жовніри Собеського та рейтари Дантеза зірвалися на ноги, а ротмістри та полковники почали збирати власних людей до купи.

— Милостиві панове, — звернувся Калиновський до полковників. — Так що діждалися ми різунів! Затримаємо їх перед бродом, а я стягну решту війська з доріг та трактів!

— Це може бути козацька хитрість, — заперечив Одживольський, — щоб ми повірили, нібито орда і запоріжці бажають форсувати ріку під Четвертинівкою, а не під Ладижином.

— Чи то я погано почув, чи то крук закаркав?! — вибухнув Калиновський. — Ти, мил’с’дар, бажаєш вчити мене воювати? Слава Богу моя булава при мені, і команди віддаю я!

— Я тільки раджу.

— В сраці бачив я твої ради. У Хмельницького замало війська, щоб наважитися на розділення сил. Пане Собеський…

— Слухаю, пане гетьмане.

— Візьмеш свій полк та вдариш на козаків. Ти мусиш затримати їх в полі перед бродом. Тим часом я зберу решту кавалерії з табору.

— Так точно!

— І вирушай зараз же. Бий без жалості. Коли різуни понюхають пороху та посмакують наших шабель, не будуть такі охотні до форсування ріки!

Собеський рушив риссю до своїх загонів. З поручниками та ротмістрами він поєднався, коли ті зібралися навколо великого дубу.

— До хоругви! — наказав він. — Трубити через мундштук[111]. І через пів чверті години вирушаємо. Хто бажає, панове, перед битвою дозволяю герць, тільки недовго.

Поручники та ротмістри роз’їхалися