Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

крізь сльози проплакав:Гей, видно, мушу вже без бандури гинути, Не зможу вже по степу чвалом пролетіти! Будуть мене вовки бурі зустрічати, Будуть мене, після коня мого, пожирати…

Гайдуки стояли нерухомо Не підігнали коней. Не стали натягати Тараса на паль…

Дантез вдарив коня в боки шпорами, кинув його до місця страти.

— І що це має бути?! А ну натягайте!

Солдати наказу не виконали. Француз опустив голову, його губи почали дрижати.

— Тідеманн, Людендорфф! За роботу!

Названі кнехти, не вагаючись, підбігли до свого підполковника. Схватили коней за поводдя і… Завагались, коли їх погляди схрестилися з поглядами Пшиємського і Собеського, з крижано-холодними очами товаришів та почтових з гусарії, з викривленими злістю обличчями панцерних та жолнежів з легких відділів. Німці задрижали, побачивши долоні, що опадали на рукояті шабель та чеканів.

Наказу вони не виконали.

— Натягати! — завив Дантез. — А ну, рушайте, сволоти!

Рейтари мовчали.

На майдані запанувала тиша. Вітер шумів посеред хоругвами, бунчуками та гусарськими крилами; вив, нібито навколо цього місця мчала і все сильніше ярилася сама Смерть.

— Даю сто дукатів нагороди! — скрикнув Дантез. — Хто добровольцем?

Тиша.

— Двісті!

Ніхто не поворухнувся.

— То може я допоможу, — прозвучав чийсь холодний, безпристрасний голос.

Барановський. Він їхав на своєму гнідому, покритому кров’ю, болотом та піною коні на чолі хоругви вишневецьких. Вони як раз в’їхали на табірний майдан і розглядалися з цікавістю. Дантез без слова показав на Тараса. В ту ж мить декілька вершників зійшло з коней, відштовхнуло німців, сильні руки схопили віжки та ремені.

— Так, маленькі мої, — прошепотів про себе Барановський. — Наситьтеся ним до волі. Роздеріть його на шматки…

Хтось шмагнув коней по задах батогом. Тарас навіть не застогнав. Він тільки зблід та задрижав, коли свіжо отесаний паль почав заглиблюватися в його тілі… Коні все дальше натягали його на гладко отесане дерево.

— Господииииии! — завив він. — Прости їм! Вини їхні…

І все було скінчено. Солдат вправно відчепили постромки від ніг козака. Схопили паль та підняли. Тарас піднісся догори. Потім опав, ще сильніше набиваючись на вістря, коли солдатня запустила товстіший кінець паля в приготовану яму і почали обкопувати його землею.

— Ну, проклинай нас, козаче! — прошипів Барановський. — Кричи! Метай на нас громи! Я хочу чути твій біль та гнів!

— Молюся… за вас… пане… І вмираю, щоб зрозуміли ви…

Поручник з посірілим обличчям здригнувся, прошепотів щось, що інші не почули.

Солдате зашепотіли, спустили очі, почали хреститися.

Собеський повернувся і рушив прямо перед собою, протискаючись через юрбу. Очима він шукав свого стременного.

— Коня! — скрикнув. — Коня!

Слуга прибіг щодуху, ведучи на поводу коня. Полковник схопив узду Золотогривого і вскочив в сідло. Помчав галопом в сторону місця страти, осадив жеребця перед колом, на якому вився і стогнав Тарас. Губи вмираючого злегка порушилися.

— Королю… мій золотистий пане… — шепотів він. — Піднеси золоту корону, перш ніж роздеруть її на шматки… Я вам все… пробачаю. Все вам вибачаю. І всі гріхи будуть вам одпущені, якщо тільки укладете мир Божий з козаками. Так мені Богородиця казала, так воно написане… Спаси Христе… Я вже не можу… Не…

— Спи, Тарасе, — прошепотів Собеський. — Спи, ангеле, — додав, міцно хапаючи рукоять пістоля.

А потім пострілом у скроню скоротив муку козака.

Розділ V

Батовська унія

Вітай, Короно або ж Річ Посполита трьох народів * Богунова дума * Чорний гаман батька Хмеля * Щоденник воєнних перемовин між військом польським та запорізьким * Геть гетьмана або ж про генеральне коло коронного солдата * Обухом по лобі, або ж, хто такий Смерть * Батовська унія, або ж оздоровлення полковника * Срака, пизда і граблі, чи то декілька слів про козацьку геральдику

Тараща була спалена. Сьогодні вже ніхто не пам’ятав, хто був винним в ділі знищення. Чи то польський загін її зруйнував, чи то татари підпалили? Чи то селян повбивали за те, що ті поєдналися з Хмельницьким, чи то за те, що вони хотіли до бунту приєднатися? Стара історія.

Собеський, Пшиємський и Чаплинський їхали в сторону зруйнованої церкви. Ворота її були виламані, широко розкриті, в даху виднілися діри; хрести на трьох куполах перекривились, а вікна барабанів[107] зяяли ніби дірки від вилуплених очей.

Полковники сплигнули з коней, віддали повіддя слугам і переступили поріг. Внутрішня частина святині тонула у напівтемряві. Неф освітлювали смуги вогнів, що впадали через вибиті вікна. Відсвіт падав прямо на Спаса Нерукотворного, він придавав блиску стурбованому обличчю Христа, позначеному чорними смугами крові.

Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.

— Ви посли від гетьмана?

— Від воєнного зв’язку.

Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючої черні.

— Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?

— Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.

— Про мир?! — пирхнув Богун. — Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці[108] вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!

— До речі, кальницький полковнику, — сказав Собеський. — Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених