Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

— Спаси Христе! — скрикнув Тарас. — Що ж то ви наробили?! За що? Як це воно?

Калиновський одним рухом розірвав лист навпіл, потім ще раз. Шматки підніс до вогню факела.

— Козака брати в арешт! — наказав він.

— Благаю вас, пане. Не наказуйте його стратити!

Калиновський підняв келих, а слуга підлив йому вина. Воно полилося червоним струменем, зовсім ніби кров. Козацька кров.

— Доброго вєнгжина[105] вірмени в Кам’янці продають, — буркнув гетьман, скуштувавши трунку. — Про що ж ваша милість казав? Про якогось козака? Насрати мені на різунів, пане-брате. Не вспіє півень закричати, всі під нашими шаблями поляжуть.

— Я про Тараса казав. Про Вересая, який привіз нам добру новину. Першу добру новину у цій війні.

— То все підступна хитрість. Хмельницький бажає звабити декілька офіцерів в усамітнене місце, а потім їм голови поскручувати. Ти, мил’с’дар, дякувати мені повинен, що життя збережеш.

З-за полотна намету доносився глухий стук сокир та шум табору. Вість про те, що Калиновський осудив на жорстоку смерть бандуриста, який привіз лист від козаків, поширилася військом вже кілька годин тому. Тепер всі разом: челядь, гайдуки та товариши з верхніх хоругв тягнулися на майдан, щоб подивитися на екзекуцію.

— Ваша милість, — голосом, що рвався, промовив Собеський, — за цього козака я, онук Жулкевського, син сенатора, готовий вашій милості до ніг упасти… І благати…

— Та хоч би і Мати Божа з неба спустилася та просила, не уступлю, — відрізав гетьман. — Хоч би Ісус Христос з хреста зійшов і мені до ніг впав, все рівно накажу того на паль набити! А якщо ти хочеш мене благати, мил’с’дар полковник, залишити йому життя, тоді краще йди до козака, передай йому, що на паль його набивати будуть неспішно!

Собеський кинув свою полковницьку булаву до ніг гетьмана. Калиновський захрипів, нібито в апоплексичному приступі, підірвався з фотеля, але ж тут на нього напали судоми. Ніхто йому не допоміг, навіть Дантез, який стояв за гетьманом, він тільки уважно приглядався в Собеського. Тільки через деякий час позвав гайдуків.

Староста обернувся і вийшов з намету. Поранок був туманним, мокрим та холодним. Собеський йшов туди, де посеред покритого болотом, зритого копитами майдану стояв на колінах Тарас, а біля нього гайдуки, які мали повести його на смерть. Старенький сивий піп склонився над козаком, благословив його знаком хреста. Полковник побачив залиті сльозами очі бандуриста і почув, що всі сили покидають його.

— Гетьман… — тільки і почав він.

Тарас відразу ж здогадався про все.

— Батько стане плакати по мені… — промовив він крізь сльози. — Не дочекається він мого повернення. А він вже старий, сліпий. Виженуть його з халупи, і помре він під тином…

— Іди-но сюди, хлопче, — сказав Чаплинський[106]. — Це все моя вина за те, що на Україні діється. І так всі ми помремо. Одні в муках, інші в бою, а ті, що переживуть битви, здохнуть від старості, в постелі, у власному лайні. Скелети після нас будуть біліти по полях та танцювати в місячні ночі. Нічого не залишиться від наших замків та дворищ, а з вашої гордості козацької… Однакова доля нас чекає, так що неси свій хрест в покорі, як і я несу.

Тарас покивав головою. Він вільно піднявся і рушив через майдан, а гайдуки вели його. Стук сокир стих. Паль вже був готовий.

— Тарасе… — прохрипів Собеський. — Що я… Що я можу для тебе учинити?

— Пане, милостивий пане… Було в мене видіння… Матір Божа наказала мені запровадити на Україні мир… Тільки тому я лист і взяв. Закінчіть все за мене, пане, добрий мі пане…

— Зроблю, що тільки побажаєш…

— Їдьте до Таращі… До зруйнованої церкви. Там чекають виборні. Від пана писаря. Від Богуна та інших. Вибачте козакам вини та укладіть з ними мир. Всілякі вини пробачте… І порятуйте… Річ Посполиту… Доки не стане вона поставом сукна, виданим на добич московитам, пруссакам та цісарцям…

Тільки-тільки загострений паль, оточений чотирикутником драгун, був все ближче.

— Тарасе, все, що тільки забажаєш… Буде, як кажеш, — прошепотів староста. — Поїду туди. Укладу мир і угоду. І не буде більше війни на Україні…

Ще декілька кроків, ще три. Місце страти було вже поряд…

— Я бачив вас, пане, — прохрипів Тарас. — Бачив я, як золота корона на землю спадає, як її бажають розшарпати двоголові орли… Але ж бачив, як корону лицар підіймає. Лицар, що в гербі має щит на щитові… Яніну.

— Тарасе, я буду молитися за тебе…

— Ви, пане, і є тим лицарем. Ви корону піднесете. Ви будете королем Литви, Польщі і Русі… Ви запровадите мир божий на Україні.

Марек Собеський, староста красноставський, завмер. У Тараса не було сили, щоб іти. Гайдуки схопили його під руки. Паль вже чекав — загострений, обтесаний, зі знятою корою.

Тарас перелякано розглянувся. Побачив… Поле, покрите полеглими крилатими лицарями, кучі людських тіл та кінської падлини. Він побачив, що чекало їх усіх. Великий чорний крук, що видзьобував очі мертвому хорунжому, який ще тримав штандарт Речі Посполитої з орлом та Погонню, глянув на нього чорними пацьорками очей. Тарас заплакав. Він не виповнив своєї місії. Не запобіг руїні, смерті та знищенню.

Козак звісив голову. Без слова протесту ліг, сунув ноги в постромки…

— А просто натяг… ніть… Да… дайте хвильку… Як скажу «Марія»… Третій раз…

Чаплинський кивнув головою в знак того, що погоджується. Коні тривожно пирхнули. Козак молився, стогнав, слова завмирали у нього на вустах. Собеський дивився на жовнірів, на вусаті, понурі, позначені шрамами обличчя. На золотисті обладунки, на струнких польських коней. Вітер шарпнув штандартами з гусарськими хрестами, лопотав червоно-біло-червоною королівської хоругвою з орлом в короні та снопом Ваз на грудях птаха, оточеного ланцюгом з Золотим Руном… Ніхто нічого не говорив. Тиша була настільки абсолютною, що було чутно тяжке дихання поводових коней.

— Маріє… — прошепотів Тарас збілілими вустами. Гайдуки чекали.

— Маріє, — промовив бандурист вже голосніше.

Чаплинський зняв з голови ковпак, почав молитися.

— Марієеее! — крикнув Тарас таким страшним голосом, що всі задрижали. А потім,