Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

Посполитая є світлом, — понуро сказав Собеський. — Якщо вона згине, то разом з нею зникне останнє мале полум’я вольності, якої ще ніякий народ в світі не знав. Я знаю, що вольність наша виключно до шляхти відноситься, однак, в майбутньому, вона може бути перенесена і на інші стани.

— Скажи це на сеймикові, і шляхта буде готова тебе порубати, — буркнув Пшиємський. — І не за ту концепцію зі світлом, а тільки за передачі прав іншим станам. Цього тебе, мабуть, у Новодворського навчили і в Краківській Академії[102]. Річ Посполита — то є народ шляхетський. Ми ж, лицарство Корони і Литви, є його оружною рукою. Якщо не стане нашої шляхетської армії, вітчизна паде. Тому не дозволимо Калиновському виставити коронне лицарство на різню! Я хочу, — Пшиємський подивився Собеському прямо в очі, — щоб ваша милість приступила до військової конфедерації. Немає іншого порятунку, як тільки позбавити Калиновького командування.

— Не може такого трапитися. Я ж присягав!

— Як же ж тоді хочеш ти порадити собі з козаками? Будь-якого дня може дійти до бою, в якому у нас ніяких шансів немає. Втім, скажу коротко: якщо не пристанеш ти, це зроблять твої жовніри. Вибору немає.

— Ми маємо вибір, — сказав Собеський. — Маємо, пане Пшиємський. Тарасе, йди-но сюди!

З-за заслони вийшов молодий козак, низько склонився.

— Ясновельможні панове, — сказав він. — Ось лист від війська запорізького.

Він протягнув руку з листом в сторону Пшиємського. Генерал, вагаючись, прийняв його.

А потім зламав печатку і вбив очі в рядки літер. Читав…

— Не може такого бути! — скрикнув. — Старшина запорізька бажає укласти з нами перемир’я і відступити від Хмельницького. Це дуже хороша новина.

— Депутація стане чекати в Таращі, — сказав Тарас.

— Про те, чи поїде туди хтось, вирішить гетьман, — буркнув Собеський.

— Калиновський накаже повісити посланця, — буркнув Пшиємський. — Ти не розумієш, пане Марку, він миру не бажає! Я йому вірив до того моменту, коли він наслав на мене того диявола Дантеза. А той шельма хотів визвати мене на поєдинок, вбити мене.

— Дантез?! Неможливо!

— І все ж таки. Бачив подряпину у нього на щоці? То від моєї зброї. Так що ми винні поговорити з козаками про мир.

— А звідкіля нам знати, що вони насправді його бажають. А якщо це підступ Хмеля?

— Ваші милості, — сказав Тарас. — Я сам готовий вам до ніг упасти та просити, щоб угодою зайнялися. Наближається мить, що вирішить про нашу долю: якщо ми станемо один одному кров точити, тоді кінець настане для України та Речі Посполитої. Вогонь їх пожере та пекельна безодня, Москва, Швеція та Габсбурги. Укладіть мир, доки не буде пізно. Бо якщо ви цього не зробите, хто ж тоді це зробить? Діти ваші вже карликами стануть, бо народяться у неволі, а наші — стануть невільниками царя. Тому виберіть мудро, поки є у вас крилата гусарія та гармат з чотири десятки. Поки стоїть за вами велика Річ Посполита. Бо потім ніякого вибору не буде. Тоді сусіди стануть вирішати нашу долю.

Собеський підніс очі.

— Як можу я увірити в добрі наміри Виговського після стількох вбивств на Україні, стільких бунтів та підступах козаків? Вибач, Тарасе, не можу!

Козак нічого йому не відповів. Він просто вдарив в струни, заграв та заспівав:

Раз в неділю, дуже рано-ранесенько Надлетіли соколи з далекої чужої сторони Та усілися, впали посеред лісу на чудовому Горіховому дереві Та звили собі гніздо пурпурове, Знесли яйце перлове І висиділи собі дитятко…

Собеський почув, що в ньому щось лопається, щось заламується. Булава випала з його руки. Пшиємський зняв долоню з рапіри. Тарасова дума була ніби бальзам для кривавих ран.

— Багато століть тому назад, — промовив бандурист, — прадіди ваші учинили щось, що здивувало світ. Під загрозою хрестоносців прийняли вони до своїх грудей литвинів. В Городлі та Креві[103] дали власні щирозолоті герби, облиті кров’ю сарматських предків, народові, який ледь-ледь з язичництва виріс. Вони дали йому вольність, якої він ще не знав. А взамін за настільки великодушний жест, литвини стерли в порох собачих тевтонських псів. Бог дав їм усім велику Річ Посполиту. А все тому, що вони разом звершили щось таке, чого не учинила б жодна нація в світі. Так будьте гідними своїх прадідів, або ж гиньте! Вибирайте, ясно освічені панове.

— Ти так говориш, нібито Длугоша, Старовольского і Бельського[104] читав, — буркнув Собеський. — Але ж то Калиновський, не я, прийме рішення про все.

Світло факела відкинуло на стіни намету кавалькади розмазаних тіней. Через вхідний отвір вбігли рейтари в шкіряних колетах, вамсах і чорних пелеринах. Десять клинків, п’ять стволів направилося в сторону Собеського та Пшиємського. Зробилося тихо, коли до намету увійшов Дантез, а за ним, після двох гайдуків, гетьман Марчин Калиновський.

— І що все це має значити?! — скипів Пшиємський.

Француз дав знак. Рейтари опустили зброю. Тарас скулився, побачивши Калиновського, але ж гетьман дивився на Собеського, і його погляд обіцяв більше, ніж тільки зло.

— Ваша милість всупереч праву держить у себе козака!

— Цей козак привіз лист від запорожської старшини, яка бажає відступити від Хмельницького та укласти з нами угоду.

— Де лист?!

Собеський подав лист гетьманові. Калиновський наблизив його до короткозорих очей…

— Отже, Виговський пише мені, — сказав він через деякий час, — що козацька старшина запрошує нас на таємну раду. Пощо запрошують, коли козаки не звикли дотримувати угод?! Скільки заплатив тобі Хмельницький, щоб ти вивів офіцерів коронного війська в засідку?!

— Він не бреше, — сказав Пшиємський. — Голову даю, що лист мовить правду!

Тарас вдарив в струни. Він хотів заграти, заспівати, але не вспів. Дантез вдарив його буздиганом в груди, козак застогнав, заточився, після чого оберстлейтенант вирвав бандуру у нього з рук та кинув на землю. Ще мить, і він з усієї сили вдарив інструмент чоботом. Корпус тріснув, струни видали