Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 13.2

— А ти? — копіюю грубий тон. 

Емоції через її присутність стають сплутаними. Серджусь. Не знаю на кого: себе чи Влада. Не можу второпати, що взагалі відбувається й, хто ця дівчина.

Вона фиркає, схиляє голову на бік та окидає поглядом з ніг до голови. Складає руки на грудях, спирається на стільницю й каже:

— Коханка?

— Влада? — буркаю. Сама дивуюся власному тону. 

— А тут живе хтось ще? — фиркає. 

— Наречена, — відрізаю.

Дівчина ошелешена. Сині очі стають круглі, рот відкривається й закривається. 

— Тоді у мене кілька питань до братика, — тепер шокує мене.

— Братика? — лепечу. Весь гнів зникає.

— А я схожа на прибиральницю чи когось іншого? — різко кидає. — Влад — мій старший брат. І якого біса я не в курсі справи, це цікаве питання. Прибереш? — змахує рукою на розбиту чашку на підлозі, хапає зі стільниці телефон і йде з кухні. 

Залишаюся наодинці у повному ступорі. Секунди біжать за секундами, а я все ще не можу повністю усвідомити ситуацію. Здається, тільки що познайомилася з сестрою Влада, про існування якої й не підозрювала. Це…ошелешує. Принаймні, подібного точно не очікувала. Як і наказу прибрати. Спершу хочеться кинутися й виконати прохання-наказ, та потім зупиняю себе. Вона розбила посуд. А я, як і ця дівчина, байдуже хто така, не прибиральниця. 

Зізнатися, сама собі дивуюся й власним, новим емоціям та не бажанню миттєво слухати когось. Десь там, підсвідомо, мозок й серце співають, що сьогоднішня ніч змінила мене. Тепер немає Юліани — незайманої дівчини, котра лише мріяла про свободу. Тепер є Юліана, яка змогла хоч трішки вирватися з-під тиранії батька й віддати усю себе сильному чоловіку, котрий не дасть образити. Дивна довіра до Святого виправдала себе повністю. Вперте бажання бути з ним ближче, нехай і без обіцянок щодо майбутнього, зробило мене трішки сильнішою. 

— Ей! — дівочий голос вириває з роздумів. Я навіть з місця не зійшла, так і стою навпроти кухонного гарнітуру.

Обертаюся:

— Що? — вигинаю брови. Вона мені не подобається:груба, зухвала, дещо істерична. Одразу видно, що ніхто й ніколи не примушував її до чогось, як мене. 

— Не прибрала, — блондинка вказує пальцем на уламки від чашки, що лежать крихтами на підлозі.

— Не я розбила. 

Вона звужує погляд. Я дратую її, видно неозброєним оком. 

— Але я попросила прибрати. 

Стенаю плечима. Навмисно повільно обходжу уламки й підходжу до чайника. Вмикаю його та обертаюся до неї обличчям. Складаю руки на грудях і розглядаю уважніше. Тепер то бачу схожість між дівчиною та Владом — сині очі, вольовий погляд, впевненість у власній силі. 

— Ти наказала, це інше.

Між нами миготять іскри. Варто витягнути руку і тебе вдарить током презирства, що йде від дівчини. 

— Горда?

— Ні, — м'яко відповідаю. — Просто не буду цього робити. 

— Зараз приїде мій брат, наречена не зрозуміло звідки припхалася. На гроші його полюєш? — ричить. — Так не буде, ясно?! Я взагалі дивуюся, як так сталося, що Влад когось привів у дім, мабуть, ти — особлива повія? 

Звикла до образ чомусь не реагую гостро на кинуті слова. Так, дещо неприємно, та не настільки, як могло б. Можна подякувати батьку, він добре познущався з мене протягом дев'ятнадцяти років. А може я вміло навчилася замикатися у собі, аби не відчувати вічного пригнічення через подібне? Складно сказати. Швидше, мозок блокує негатив й перетворює плин часу на щось в'язке. Не дає мені сприймати ситуацію гостро та емоційно. Врешті, тато стільки разів лаяв мене, доводив раз за разом, що я — ніщо. Останні роки реагувала доволі спокійно, принаймні у більшості випадків. Востаннє емоції були сильнішими за все, коли зустріла його вдома. Страх був занадто сильним, щоб дати мозку можливість не обробляти усе навколо й не працювати на повну. Боялася, що вдарить, або щось гірше…Спрацював інстинкт самозбереження. 

Але з цією дівчиною йому і не потрібно вмикатися. Вона безпечна, попри всю її видиму гоноровість. Та й, Святий обіцяв — поки з ним, ніхто не образить. А я…вірю йому. 

Не отримавши відповіді на свій викид дівчина йде геть. Я ж заварюю чай й сідаю за стіл. Повільно смакую напоєм зі смаком полуниці й намагаюся обдумати ніч. Та тільки в голові нічого не лізе. Емоції затьмарюють розум. Хочу проаналізувати, чи…помріяти. Раптом тепер усе зміниться? Докорінно. Раптом…до нашої угоди зі Святим додасться щось інше? Знаю-знаю, він нічого не обіцяв і сказав про це прямо. Попереджав, щоб не йшла шляхом вистеленим удаваними емоціями, та що, як не виходить інакше? Ейфорія після сьогоднішньої ночі сильніша за розум. Хочеться співати, малювати, радіти, усміхатися. Бачити у його синіх очах ту ліниву лагідність й відчувати ніжні дотики, від яких горить усе, разом з серцем.  Частинка того “я”, що бовтається на дні ущелини все життя потроху вирощує крила, а вже вони дарують надію, що руки, в обіймах яких спала, принесуть лише спокій. 

За роздумами не помічаю як приходить Влад. Опиняється на кухні, мабуть, знаходиться тут деякий час, адже, коли підіймаю голову, то чоловік спершись на одвірок уважно спостерігає за мною. 

— Привіт, — миттєво вітаюся з усмішкою. 

Він нічого не відповідає, просто продовжує дивитися. В очах немає ні лукавства, ні пристрасті. Чомусь там лише сухість й абсолютна байдужість. 

Облизую губи. Хвилююся.Сказала щось не те? Чи сестра встигла нажалітися? 

— Чашка розбита, — поглядом вказує на неї. — Чув, Мілана просила прибрати?

Стає гаряче. Щоки червоніють. Різко встаю з-за столу й кидаюся до чашки. Присідаю й схопившись за керамічний уламок чую голос:

— Припини. — наказ сухий й різкий.

Здивовано дивлюся на Влада. Сам же тільки що сказав…

— Але…— промовляю повільно.

Чоловік вигинає темні брови. Сині океани наповнюються гнівом. Темніють, але ця темрява інша. До цієї миті не бачила подібного. Вона глибока й чорна, добирається до глибин душі. Дістає звідти усе найгірше, що існує у кожній людині. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍