Ема Ноель - Моя зухвала, Ема Ноель

Глава 25

Ми вечеряємо піцою, яку замовив Руслан, та разом дивимося комедію. Після йдемо відпочивати, тому що короткий денний сон не дуже допоміг відновити сили. Я намагаюся не думати про те, що Руслан настільки близько, що варто простягнути руку, наполягти, і я отримаю бажане.

Так, я думаю про його бажання, яке не отримало вивільнення, і я хочу, щоб і йому було добре. Але мене стримує те, що кожна моя дія, кожне слово прослуховується через цей чортів браслет і я повинна залишатися холоднокровною. І мені ніяково. Досить того, що все те неподобство, яке робив зі мною Руслан, могли чути вони. І вони не могли не зрозуміти, що між нами відбувалося.

Але і я не могла себе виказати.

І не хотіла відмовляти Руслану.

Притискаюся до нього міцніше й засинаю. Мені сняться погані сни. Я кудись біжу. Мене зв’язують і зачиняють у багажнику і везуть у невідомому напрямку. Крізь щілину я бачу Руслана. Я його кличу, кричу, прошу врятувати мене, але він мене не чує. Він проїжджає повз. А мене відвозять все далі й далі від нього.

Якби Руслан тоді не приїхав вчасно, що б зі мною було? Мене б продали в рабство. А до того невідомо що б ще зробили.

Але ж це його люди мене й викрали. Чи ні? Я абсолютно заплуталася. Розумію тільки одне: поки він поруч, я в безпеці. Він може про мене подбати. Він не дасть мене скривдити.

Я стою на роздоріжжі й не можу зробити вибір. Розум веде незриму війну із серцем, і ніхто з них не бажає поступатися.

Мені сниться, що я стою на порожньому перехресті, навколо темрява й порожнеча. Тільки вітер грає сухим листям. Мені стає холодно, а потім раптом кидає в жар. Вдалині бачу Руслана. Він мовчить, дивиться на мене осудливо. А мені дуже соромно, тому що я зробила велику помилку, і цього разу він не може мені пробачити. А я молю його дати мені шанс, кажу, що більше ніколи, ніколи не буду від нього тікати. Тільки б пробачив. Тільки б забрав мене додому з цього пустельного місця, де я нікому не потрібна.

— Кошеня, усе добре, я поруч, — чую рідний голос, чоловік вириває мене з жахіття міцними, ласкавими обіймами.

Розумію, що це був сон. Тримаюся за Руслана, жадібно хапаючи повітря і схлипуючи. Навіть із моїх жахів мене рятує він. Як я можу його зрадити? Як можу так вчинити з ним? Вдивляюся в його обличчя в темряві. Почуття провини накриває мене з головою. Я прийшла до нього, щоб зібрати інформацію та допомогти його знищити.

Я не можу так із ним вчинити. Це неправильно.

Як і неправильно те, що робить він. Мене він врятував, а як бути з іншими дівчатами, на яких чекає страшна доля? І все з його вини.

Чому все так складно?

— Ти просила в мене пробачення, — каже тихо. —  За що, маленька? — гладить заспокійливо моє обличчя.

— Не знаю. Напевно, за те, що постійно тікала від тебе, — кажу частину правди, яка мучила мене уві сні. — Я більше не буду цього робити, — втикаюся обличчям в його груди.

Руслан обіймає мене, заколисує, заспокоює.

Засинаю з усе тим же тривожним відчуттям і питанням, чи правильно я чиню, і що мені робити далі?

Під ранок зникають усі погані думки й сумніви, що мучать мою душу. Я прокидаюся в гарному настрої, разом із темрявою відступили й мої страхи. Але я знаходжу порожнє ліжко і тривога накриває з новою силою.

Швидко одягаюся і спускаюся вниз. Бачу незнайому жінку, яка прибирає зі столу. Вона кидає на мене швидкий погляд, кивком вітається і продовжує займатися своїми справами.

Цікаво, а вона теж підіслана?

— Ви снідати будете? — питає мене хатня робітниця. — Пан Руслан просив переказати, що йому довелося терміново поїхати в справах. Коли повернеться, усе пояснить. Або наберете його, коли приїде кур’єр і привезе вам новий телефон.

Цікаво, а що трапилося зі старим?

— Мене звати Кіті, — кажу їй. Жінка кидає на мене злегка здивований погляд.

— Олена, — відповідає вона. — Мені пан Руслан сказав, що ви його наречена і вас звати Катерина, — вона невпевнено усміхається. — Не очікувала, що ви така юна й мила дівчина. І пан Руслан дуже привітний і ввічливий. Я дуже рада, що отримала можливість працювати у вас, — її посмішка стає ще ширшою й тепер виглядає щирою. — Чим я можу вас потішити на сніданок?

Хм, як цікаво. Мабуть, жінка трохи хвилюється і їй потрібна ця робота. Звідси й дивна поведінка. Або не знає, чого чекати від нового роботодавця і радіє, що тут ніхто не кусається.

Ну, мені вона ніби як симпатична, не те що ця Валя, яка з першого погляду не злюбила мене.

— Млинці з джемом. А ще гарячий шоколад, — кажу, подумки вже стікаючи слиною. — А як давно поїхав Руслан? — питаю.

— Близько години тому, — відповідає і йде на кухню.

Незабаром Олена повертається з ароматними млинцями, джемом і какао. Налітаю на сніданок і з задоволенням з’їдаю все, але від добавки відмовляюся. І так здається, що я ось-ось лусну.

Відчиняються двері й заходить охоронець. Той самий, неповороткий, від якого я постійно тікала нахабним чином. Кидає на мене похмурий погляд. Я ніяково усміхаюся. Попсувала я йому нерви. Але він мовчить. Простягає мені коробку з мобільним телефоном.

— Я номер Руслана туди ввів, — повідомляє охоронець.

Киваю йому. Забираю коробку й дістаю звідти новенький телефон, радіючи подарунку, як мале дитя.

Охоронець мнеться на місці й не поспішає йти. Явно чогось хоче, але не наважується сказати. Дивлюся на нього.

— Щось сталося? — мені не подобається його дивна поведінка.

— Ви не могли б більше не тікати від мене, — говорить своїм басистим голосом. — Руслан мене звільнить, якщо я вас ще раз... втрачу, — буркоче. — Будь ласка.

Не можу стримати усмішку. Він реально незграбний, хоча й дуже сильний. І над ним знущатися — одне задоволення.

— Я постараюся, — кажу у відповідь.

Охоронець йде, кинувши на мене наостанок недовірливий погляд. Відразу набираю Руслана. Дуже хочу дізнатися, де він і коли буде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍