Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Збудую собі королівську столицю, але сам себе не робитиму королем, бо я присягнувся королеві, так! Це моя воля! Сталь — а не хлопець, діамант — а не людина. Сам по Африці на волах їздить, шукає, весь час шукає. Перед ним завжди мапи, мапи, країни, країни. Гори перекопати, болота осушити, ріки і моря перескочити, — Мандль аж сам задихнуся, засапано видихнув: — Extension[51]! Ausdehnung ist Alles[52]! Це піде, це прийде і сюди, це вже йде, ширше, дальше, швидше. Ах! вхопити твердо — вперед!

Фока розпалювався, дивився на директора з захватом, а Йосенько розчаровано прошепотів:

— І що ж з цього?

Мандль гарячкував:

— Повимітати старе сміття — Закон, праця, свобода, добробут, освіта! В тім числі і для негрів, для тих чорних…

Незворушний Йосенько знову зареготав глибоко на дні горла, хоч і ледь чутно, але виклично:

— Для чорних? Такий, як я вже почорнів, то може ті побіліють? Де там, чого?

— Для людини, für den Geist! — випалив Мандль.

Схудле лице Йосенька розтягнулося у маску гіркоти, присипану немовби для смаку легким пилом іронії:

— Такі слова?! Може пан директор знає, що наш Бешт — ну, і мабуть, Нахман фин Брацлав, його правнук також — не тільки чули слова, але й бачили? А чому? — Йосенько вказав пальцем вгору. — А за тим вашим словом — що? Акції і папери? золото і діаманти? Аби швидше?

Повітря неначе згустилося, обидва співрозмовники дихали все частіше, обидва ставали нетерплячішими. Йосенько тільки блискав очима, а Мандль наскакував і відскакував, і Фока ледве вловлював, про що вони говорили. Нарешті Йосенько від запитань перейшов у атаку. Золоті його пейси заколихались раптово, як німі дзвоники, а він спочатку захарчав грізно, а потім заверещав пронизливо тоненько:

— Для якої це людини? Ні! Герр директоре Мандль! Для грошей! Гроші породять гроші, а з грошей знову прокляті гроші, з цього — сварки, процеси, війни, з воєн знову гроші, щораз далі, щораз ширше, щораз швидше. — Я знаю до основи це прокляття! — Хейрем!

Немов його поливали почергово, то холодною водою, то окропом, Мандль кинув на нього ненависний погляд, потім затиснувся в собі. Потім з трудом присмирив себе, поправив скельця, замкнувся. Йосенько з запізненням намагався щось пом’якшити гебрайською, але Мандль вже цілком охолонув, чітко відрізав:

— Що стосується факторного, то ми ще зайдемо.

Коли вони виходили, то Фока невідь чого взяв директора за руку, але той був поглинутий задумою. Далі їхали мовчки, кінь біля коня. Мандль раптово вибухнув образою, викидав із себе слова, немов випльовував їх:

— Ви зрозуміли? Це злий жидисько, злий! Розумний, як чорт, диявольськи хитрий, небезпечний жид, ворог усього світу. Твердий, як скеля, ви чули? Холодний, як лід, через таких нас ненавидять.

— Я люблю Йосенька, — тихо відповів Фока, — ми з ним любимося.

— Дайте собі з ним спокій, поки не пізно. Ви його ще не знаєте.

— Як це? Я його знаю, відколи себе пам’ятаю, вже з тридцять років…

— Пізнаєте його ще краще! А інші місцеві селяни як? люблять його?

— Не знаю, моє село далеко, хата високо. Пане директоре, в нього це все від смутку: дружину втратив, син був у школі в Чернівцях, Йосенько потратився, але це якось не складається…

— Той син не вчиться?

— Йосенько нарікає, що вчиться забагато.

— Забагато? Як можна вчитися забагато? Мабуть, він йому вже просто шкодує?

Фока не відповідав, Мандль не відступав у своїй затятості. Ще допитувався:

— Він і далі займається лихварством поміж селянами?

Фока не піддавався на розвідування, немов не розумів, але директор Мандль завзято йому пояснював, що означає «Wucher»[53] і що йдеться про надто високі відсотки від позичених грошей. Нарешті він втратив терпіння і неприязно глянув на Фоку:

— Не вдавайте, його видно наскрізь попри рабинські манери і маски. Халатом і пейсами відкупився від свого Бога і дере шкуру з селян — я знаю про це.

Фока відрізав шорстко, не конче ввічливо:

— Пане директоре, ви погано розумієте, зовсім погано. Така доля торгівця в наших краях. Я б і ворогові такого не побажав! Тільки огляньтеся навколо: хата від хати за милю. Мало-хто купує і рідко. Купують в кредит такі, хто відразу і то винахідливо вигадує, як би не заплатити. І що ж робити Йосенькові? Я ніколи не позичаю, ані ніхто з мого роду. Що ж тут вдавати. Йосенько в розрахунках чіткий, але твердий, а той, хто з ним крутить, — той має, що хотів — суди, процеси. Ми з ним дружимо і так залишиться.

Мандль нетерпляче кинув:

— Та й залишайтесь собі.

Фока спробував пом’якшити:

— Пане директоре, чого тут гризтися, досить, що він гризеться.

Мандль глянув на нього запитально. Обоє замовкли чи то ображені, чи то засмучені. Директор Мандль ще смутно пробурчав:

— Ах, щоб ще не забути! А що б дати священикові за все це? Це ж йому щось коштувало, така гостинність, і яка ж людина! Годилось би, як гадаєте?

— Що йому дати? — засміявся Фока, — пришліть йому якогось доброго тютюну для чхання. Він давно вже чхав на все, хай собі ще попчихає.

6

Вони мовчки пришвидшились, наздогнали інших вже далеко за Ільцею на горі. Щойно їх охопила чорнота пущі, шум Черемошу, всі притихнули, як мухи під вітром. Щораз тихше, щораз темніше, щораз урочистіше накопичувалися дерева, щораз чарівніше і ближче ріка вдиралася в вуха. Зачаєні шепоти хвилювали тим більше, що приховувалися зовсім поруч у шумі ріки. Директори щопівгодини запитували, чи лісосіка вже близько, потім щораз частіше, все частіше, але було ще кілька миль шляху. Провідники підганяли коней, поспішали, або ж сповільнювали на прохання директорів. Потім ті чимало хвалилися, що все ж дотягли своїх панів на бутин, розповідали рубачам, що таких вони ще не бачили. І що, напевно, важче витягнути таких панів на гору, ніж спустити колоди з верхів аж до Кутів. Пуща на Рабинці теж ще не бачила таких гостей, ані вони, хоч і були деревоторгівцями, — такого лісу. А поки-що і пущу, і директорів покрила ніч. Було вже темно, а у лісі — чорно, коли вони добралися до колиби. Колиба прийняла їх із дитячим здивуванням, з недовірливим захватом, із легковажною приязню, зі співчутливою зневагою.

Наступного дня вранці після відпочинку директори дісталися до порташів. Йдучи безперешкодно м’якими мохами, через ще не зрубані ліси, вони задирали голови вверх, поплескували по деревах із задоволенням, прицмокували. Коли дійшли до порташів, відразу заніміли. Там були такі башти, вже повалені і обкоровані,