Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

обідом, а також щоб перевірити, чи директорові Мандлю чогось не бракує, чи він здоровий, чи борони Боже не зголоднів.

Після раннього обіду вони вирушили в дорогу. Коні разом з провідниками вже з самого ранечку чекали нижче плебанії. Наелектризований барон весь час крутився, мало не підскакував. Інші, котрі, можливо, ще в житті і не сиділи на коневі, були дещо заклопотані. Мандль покинув плебанію останнім, він кружляв навколо священика, підривався кілька разів і нарешті вирішив:

— Hochwürden[47] — дякую, я — я — у вас, як в домі батька, як, як — ganz einzig[48]! — дякую.

Він хотів ще щось сказати, але замість цього зняв окуляри, злегка прицмокнув, цмокнув ще раз більш смаковито, розклав руки, як лопати, а випуклі очі запалали. Спохмурнів, одягнув скельця, поспішно вийшов до дороги. Фока зі священиком повільно пішли за ним. Фока тихо зауважив:

— Цей німець — якийсь ненімецький.

Священик з запалом пояснив:

— Чи ви не бачите, це свій, свій, просто єврей.

Барон, коли побачив вгодованих гуцульських коней, животатих і, на його думку, занадто низьких, захихотів весело, та коли наблизився, здивувався, а потім із захопленням знавця поплескував їх сухі і горді голови, їхні міцні шиї, розглядав пружні ноги. Інші ж із погано прихованою недовірою сідали на коней. На щастя, тарниці були встелені новими ліжниками, сідла, як фотелі, дещо їх заспокоїли, а старі, спеціально відібрані коні жодним необережним рухом не давали нових приводів для хвилювання. Вони досить легко перечалапали через жаб’ївські болота і вийшли нарешті до корчми на Роздоріжжі, до Йосенька. Кімната з шинквасом була порожньою, корчма — тихою. Одягнений у довгий, чорний халат до землі, немов духовний із якогось невідомого обряду, Йосенько з повагою почав крутитися коло гостей. Подавав на вибір якусь особливу старку, золоту, як осінь, а крім того, мед і буркутську воду з такою урочистістю, немов уділяв живої води. Барон і Зариґа смакували старку, Мандль не хотів про неї навіть чути, а Гусарек помірковано розводив її буркутською водою.

Йосенько постарівся ще більше, закостенів, його ніс загострився, здавалося, що зараз, от-от дзьобне. Всією своєю постаттю він був незворушним, навіть його довгі пейси ледь ворушилися. Він дивився на гостей із висоти недосяжної печалі, промовляв скупо. Лише з Мандлем привітався дещо живіше, як зі старим знайомим. Інші директори якось розглядалися незатишно, немов замість корчми вони потрапили до неприємного храму якогось чужого обряду чи навіть скорботи. Йосенько обслужив гостей і зник. Зацікавлений барон пошепки запитав Мандля:

— Це Oberrabiner[49]?

Мандль якось неохоче заперечно кивнув головою.

Після відпочинку директори збирались у подальшу дорогу, а Фока і Мандль увійшли до приватної кімнати Йосенька, щоб оплатити рахунок, а також, щоб завершити розрахунок, за факторне, тобто за посередництво. Кімната була сурова, дім глухий, нікого з родини не було видно.

Але Йосенько у торгах був непоступливим, навіть неприступним:

— Так, як я сказав, і ані слова більше, ані ґроша менше.

Директор Мандль помітно підлещувався, пробував переконувати, та Йосенько урізав розмову:

— Я вже сказав. — Він спеціально відводив від торгів, легко посміхався із гордовитою чемністю. — Пан директор добре сьогодні виглядає, нівроку! А як там у панотця?

— Краще, ніж я думав, по-домашньому, ну…

Йосенько із задоволенням підсунув:

— Preisswert?

— Ах, поза всякою конкуренцією.

— Хіба ж я вам не казав? І це видно! У пана директора сьогодні таке відкрите лице, як в того, хто на свято Пурім зняв маску і полегшено зітхнув.

Директор Мадль несподівано зашипів:

— Я знаю перед ким, що і коли відкривати. Перед тими не відкриюся, — він вказав на сусідню кімнату.

— Що значить відкриватися? Для чого відкриватися? Та й для чого закриватися? — із зарозумілою погордою запитував Йосенько.

— Вам легко говорити, ви тут добре заховались, а я?

Йосенько з нестерпною легковажністю відповідав виключно запитаннями:

— Заховався? У труні так добре? Так? Це мало б бути великим щастям?

— Не про це йдеться, — заперечив Мандль.

— А про що ж іще? Може вам ще замало грошей? Чого так метатися?

Мандль закінчив гарячково:

— Власне, якби не гроші, якби принаймні вони мене не захищали, то що ті зробили б зі мною, з нами?

— Що значить з нами? — здивувався Йосенько.

Мандль схаменувся, сахнувся, глянув на Фоку, заспокоївся, тихо додав:

— Зі слугами людини! І задля цього слуги людини і Diener des Geistes[50] мусять запрягти голову і серце, як коні, мусять впрягтися до банків, до дерева, до заліза, до нафти, щоб створити підставу, щоб звільнити…

Йосенько глухо зареготав:

— Кого ще звільнити? Від чого звільнити?

Мандль нетерпляче здригнувся, відразу ж опанував себе і взяв новий розгін:

— Може ви читали в німецьких газетах про нові копальні золота і діамантів там, у Африці, найбільші на світі?

— Діаманти звільнять? — нерухомо запитав Йосенько.

Мандль відкривався повністю:

— Почекайте, там навколо того всього створюють найпотужніші у світі фірми, для опанування цілою Африкою, для розширення на світ.

Очі Йосенька засвітилися недобрим блиском, він плямкнув язиком:

— Овва! цілої Африки? Інших турбот у них немає?

Мандль говорив ще терплячіше і тихше, немов щось обов’язково мав сказати:

— Ребе Йосель, послухайте. Це прийде і сюди, вже йде, тому я й кажу. Я познайомився в Лондоні з молоденьким студентом. Так, ніби нічого особливого, світла чуприна, зовсім бідний, з хворими легенями, просто сухотник. Він змушений був швиденько виїхати до Африки, інакше помер би упродовж кількох місяців, а там одужав за нетривалий період. І відразу ж сам собі накопав діамантів, а тепер створює потужну фірму. Ах, що це за хлопець! Та й що значить хлопець? Один на мільйони, людина завтрашнього дня. Кажу ж, сухотник, якісь там діаманти йому світяться в очах, а він собі сказав: Африка моя! Від Кап до Каїру — світ мій! І знаєте — ним вже цікавиться Ротшильд.

Йосенько зацікавився:

— Такий молодий? Він єврей?

— Ні, англієць, син пастора.

— А має батька, має родину?

— Ні, сам-самісінький, Mutterseelenallein — сирота. А сам відразу став на ноги.

Йосенько цікавився далі:

— І від того сирітства таке завзяття до багатства?

— Ні, це не було тільки задля власності, не лише для власної користі, не для того, щоб їсти і пити. Діаманти він міцно тримає в руках, і триматиме щораз більше, а сам скромний, любить читати книжки. Він сказав собі: зроблю капітал, вже маю, а потім тих капіталістів, тих банкірів, тих директорів, тих биків з-під золотого тільця — собі під ноги. Відкрию нові країни, нові держави, новий світ, щоб було ширше, дальше.