Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Мандль також поспішно підраховував і коротко втяв:

— Quite[42].

Перейшли на німецьку.

— Ну то як, — запитав, — Мандль — поїдемо?

Директор Гусарек змирився з директорською долею:

— Для моєї печінки верхова їзда — це ризик, але треба.

Барон похвалив хихочучи:

— Riding restores health[43].

Зариґа заспокоївся:

— Зрештою, нам це нічого не коштує, а зможемо собі підрахувати витрати.

— Вовків немає, — ще дражнився барон.

Все заспокоїлося, розпогодилось. Барон сів коло Фоки і мучив його впівголоса тими танцями. Фока відповідав коротко:

— Це треба побачити, бачити.

4

Директори були втомлені дорогою, тому вечеря проходила сонно. Та коли почали кружляти чарки із домашньою криворівнянською порічківкою, вони розсмакувалися і благодатно збадьорились, сонливість минула, чарки кружляли, аж раптом несподіваний гість, дідич-спадкоємець, завітав на плебанію. Він перепрошував, що не хотів заважати, але побачив світло, а він виїжджає на неділю і хотів замовити на післязавтра Службу Божу. У старанно зашпиленому грубому сурдуті, у гренобльських рукавичках, котрі принесли славу про свої краї аж у далекі ліси, дещо холодний чи стриманий через присутність чужих, він і їх охолодив. Священик, немов відгадуючи доброзичливо імовірну класову спорідненість, дуже рекомендував пана барона, дідич зрозумів, посміхнувся до барона, дещо сильніше потиснув йому руку і відразу ж з тим більшою сердечністю привітався з Фокою. Він присів коло того і вони розмовляли упівголоса. Директори дещо розгубилися, священик запрошував скуштували порічківки, але дідич відмовився. Він розмовляв німецькою з очевидним небажанням, часто переходив на французьку, та згадавши про присутність священика, замовк і тільки коли його запитували, відповідав німецькою, чемно, але стримано.

— І що ж пан граф поробляє тут у горах? — ввічливо запитував директор Гусарек.

— Я не граф.

— Ах, у польських панів важко знати, стільки графів, самі графи. Тож, що ласкавий пан дідич тут поробляє? — запитував директор Гусарек, не зрозуміло покірно чи іронічно.

— Живу.

Директор відчув, що потрібно погамувати своє віденське Gemütlichkeit. Завершив коротко:

— І не нудно?

— Ні, я одружений, роботи багато і в мене ще й такі сусіди, — вказав на священика і Фоку.

В цю мить увійшла паніматка, міняючись на обличчі, яке розпливлося у чуттєвій гостинності. Дідич поцілував їй руку і кокетливо додав:

— Чи ж можна нудьгувати у товаристві таких дам?

Це стало нагодою, щоб всі висловили бурхливе захоплення для паніматки. Але дідич у цей час підвівся і прощався. Паніматка намагалась затримати:

— Коханий пане дідичу, ще хвилинку, може чаю, може сорбетику?

— Дружина чекає.

— Вона любенька вибачить, наша голубонька, мені вибачить, — розчулювалася паніматка. — Ну, як там у вас?

— Осінь, роботу ніби й закінчено, але ще доволі всього залишається.

Зариґа вліз із запитанням:

— А лісів пан дідич не рубає, з деревом не працюєте, як старший пан добродій?

— Ні, не рубаю і не продаю.

— Шкода, — зітхнув Зариґа.

Дідич, немовби не знаючи, що відповісти, бовкнув:

— Лісів теж шкода.

— А ваше дослідження, метеорологія, записки, — змінював тему зі знанням священик.

— Це вже йде механічно, а навчання — га…

— Надто важко тут, на кінці світу?

— Ні, власне для досліджень тут неабияке поле, — дідич глянув на чужих і перервався.

Та священник з ентузіазмом запитував:

— Для яких досліджень?

— Людина.

— Антропологія теж вас цікавить?

— Радше людина на пограниччі…

— Ага, на пограниччі трьох країв: Галичини, Угорщини і Буковини? — питав священик.

— Ні, на пограниччі вічності і часу. — Дідич спохмурнів, знову підвівся і ще додав: — Вже насправді пізно. Про все це якось іншим разом, панотче-каноніку. Селянин, особливо гірський пастух — це вічна людина, живе і виживе, а ми всі, і я, і ці панове також, це життя, це історія, це проходить, проминає.

Директор Мандль знову зняв окуляри. Його очі знову набубнявіли, але вже не так ніжно, як до священика і його дружини. Наповнювалися злостивістю. Тимчасом дідич трохи тепліше попрощався з усіма і похапцем вийшов. Щойно він зник за дверима, із Мандля вихлюпнулось знущання. Наче за особисту образу, він нестримно впік:

— Na, diese Grafen von Wichtig-Tun und zu Nichts-Tun längst überholt! Wo is den der ewige Mensch? Dahin im Mittelalter[44].

Паніматка відразу ж, немов стаючи на захист, хоч їй і не прийшло в голову, аби напружитись, щоб зрозуміти Мандля, добродушно почала хвалити дідича і його дружину, прикладаючи всіх зусиль, щоб висловитись німецькою.

— Gierechte Mensche, grosse Familie, Frau junge, rumunisch, auch Familie, arbeite wie Oxe schwarze[45].

Священик живо підтакував, гаряче пояснював. Директори активно закивали головами, але невпевнено. Директор Гусарек ввічливо вислизнув.

— Ну так, у вас поляків всі за одного і один за всіх — єдність. Це похвально.

— Я зовсім не поляк, — спростував священик.

— А хто?

— Русин, ми тут всі русини і обряд наш — руський. Але може пан директор і не чув про таких?

Директор пропустив питання і питав сам:

— Але ж ви розмовляєте між собою польською…

— А чому б і ні, це дуже гарно.

— То котрі ж тут поляки? — не вгавав директор.

Священик на мить замислився, немов вираховував:

— Пан дідич, ну і там на бутині Савіцький, той Петрусь.

— І все? то чому ж про Галичину говорять, а навіть пишуть: «Polen Polen»[46].

Священик посміхнувся:

— Може й цих вистачає — це як для кого.

На прощання з тижнем, для привітання неділі, а також на добраніч, церковні дзвони у Криворівні звучать перед північчю. Дзвони дзвонили. Широко колихаючись, дзвін, званий Піп Іван, розпочав басом: «спати, спати, спати, спати». І відразу ж, вторуючи йому більш мелодійно, другий дзвін, званий попадя Одокія, гостро попереджав: «вва-жай-те, вва-жай-те, вва-жай-те». І нарешті третій дзвін, тоненький, званий Дитиною, щебетливо і скачками виривався до свята: «тан-цювати, тан-цювати, тан-цювати». І всі разом: «спааати, вважайте, танцювати». Піп Іван переможно переважав: «спааати, спааати…».

На цей знак гості почали прощатись. Після втоми і вражень директори трасту добре спали на широких дерев’яних ліжках плебанії, у м’якій постелі. На плебанії у Криворівні спиться найкраще в світі. Повітря солодке, Черемош заколисує. І поки стоятиме плебанія, там буде спатися найкраще. Хіба-що відразу коло плебанії, на цвинтарі в Криворівні спиться ще краще.

5

Наступного дня директори трасту пішли до церкви на Службу Божу, всі, окрім директора Мандля. Хоч дідича й не було, їх посадили як гостей на лавку фундаторів. Барон зовсім не позіхав, витріщався на сільські строї, на молодиць і дівчат. Двоє інші прибрали міни непроникної церковної нудьги. Присутня на Службі паніматка поверталася раз за разом додому, щоб підганяти з