Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Небо — це наша здатність бути добрим…

Тоді виступила на кін Віра.

— Дядю, — спитала вона якнайсерйозніше, — а ти вмієш пускати бульки?

Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.

— Я нічого смішного не сказала, — мовила й собі всміхаючись дівчинка. — Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.

— Тоді смердить у хаті, Віро, — поморщився брат.

— Ще раз! — сказала хитро дівчинка. — Ще раз — і все!

Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.

— Зараз я тебе навчу, — сказала дівчинка. — Диви, як треба!

Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не вийшло.

— Дай я! — приступив ентузіастично брат.

— Еге, тато вміє! — сказала дівчинка.

Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.

— Бачите, я фокусниця! — сказала Віра.

— Роби з цього філософські висновки, — засміявся брат. — Притча про бульбашки і самотню людину.

Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.

— Стеж! — сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. — Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, — спитав він у брата, — чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?

— Людська цивілізація на тому й заснована, — сказав маленький чоловік, — що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.

Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.

— Амінь! — урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.

— Не треба! — кволо заперечив маленький чоловік. — Я останнім часом до випивки не дуже.

— А ми тільки пригубимо, — сказав брат, натягаючи пальто. — Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? — спитав він у Віри.

— Коли він мені розкаже казку, — сказала Віра — Про тьотю-листоношу.

— Я вже її забув, — сказав маленький чоловік.

— А ти її наново вигадай, — відказала дівчинка.

— Бавтесь! — мовив брат, натягаючи картуза. — Я швидко. Та роздягнися ти!..

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині — з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

— Іде тато, — сказала Віра, зводячись навшпиньки.

— Ти його любиш? — спитав маленький чоловік.

— Та ж люблю! — сказала дівчинка — А чого про це питаєшся?

— До діда й баби ходиш?

— Зараз ні, — відказала Віра. — Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив…

— Ну, гаразд, — мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. — Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

— Це ми граємося, чи справді? — повернула голову дівчинка.

— Ясне діло, що граємося.

— Тоді бачу, — сказала дівчинка. — Несе юна величезну сумку.

— Еге ж, листи з усього світу. А один — до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

— Хе-хе, — тихо засміялася дівчинка. — Але я ж не принцеса!

— Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

— Хіба живуть принцеси в такій хаті? — спитала Віра.

— А Попелюшка?

— Попелюшка не була принцеса, — сказала Віра. — Просто вона вийшла заміж за принца.

— Значить, і вона стала принцесою, — сказав переконано маленький чоловік. — Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

— Як так — захотіти? — спитала Віра.

— Заплющ очі, — сказав маленький чоловік. — Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

— Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся…

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження — смерть темного і народження зеленого. "Зелений світе, — хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. — Прийди ти вже нарешті!"

— Дядю, дядю! — торкала йога Віра. — Ти що, забув про казку?

— Не забув, дівчинко, — сказав він тепло. — Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

— Хай до мене прийде, — сказала вона.

— Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата — ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою — в руці в неї матилялася авоська.

— Еге-ге! — засміялася раптом Віра — Та то ж тато!

6

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

— Шкода, що на роботу, — мовив брат, — а то ми усю пляшку роздавили б!

— Я неохочий до цього зілля, — тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

— А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

— Ідеш на роботу — мале саме лишається?

— Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

— Простіше було б завести до старих, — сказав маленький чоловік.

— Про це давай не говорити, — відповів Стах. — Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

— У мене капусняк є, може, хочеш?

— Ні, — сказав маленький чоловік. — Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, — він хитнув на пляшку. — Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

— А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

— Звісно, гаразд, — сказав маленький чоловік. — Але сум — це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

— То на здоров’я! — сказав брат, наливаючи другу чарку.

— Я більше не питиму, — мовив маленький чоловік. — У мене й зараз сльози на очі навертаються.

— Такий ти сентиментальний?

— Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре…

— Чудний ти, — сказав брат, заковтуючи другу чарку.

— Може, й чудний, — відповів сумовито маленький чоловік. — Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

— Мені б твої проблеми, — сказав гостро брат.

— А мені б твої, — сумно обізвався маленький чоловік. — Дивно в нас виходить, чи не так?

— Мені темно, — сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

— День, а начебто в ямі, — сказав він.

— Пора така, — відповів маленький чоловік. — Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

— Заходьте! — гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина.

— Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, — сказала вона.

— Це в нас газ закінчився, — пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

— Випийте з нами, тітко, — здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

— За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! — урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

— Хе, зараза, припекла! — задоволено сказала вона — То як із керогазом?

— Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! — сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.

— Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! — сказала вона — Один високий, а другий малий.

— Так виросли, — мовив маленький чоловік.

— Нє! — сказала, раптом зупинившись, Смердиха. — Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до "Тангейзера". Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув — бракувало і йому повітря.

— Славні ви хлопці! — проказала господиня, втираючись після другої чарки. — Ге, та ви й схожі один на одного! — вона засміялася. — Зовсім, скажу я вам, брати!

7

Вони вийшли з дому разом, Стах — на роботу, а маленький чоловік — до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

— Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

— Наші предки, — сказав він братові, — колись вірили в очисну силу весняної води.