Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

— Все ще миротвориш? — криво всміхнувся брат.

— З чого ти взяв?

— Заговорив алегоріями, — відповів Стах. — Думаєш, я дурний?

— Тобі це неприємно? — обережно спитав маленький чоловік.

— Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, — сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах — все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє — мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

— Я радий, — сказав тепло, — що можу отак із тобою поговорити…

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

— Гаразд, — мовив він, — іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.

Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.

— Весна, — сказав він просто. — Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.

— Бувай! — сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.

Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.

— Я забула сказати тобі ще про одне, — мовила вона хрипкуватим шепотом. — Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.

Маленький чоловік мовчки дивився на матір.

— Ви що, випивали там? — спитала вона, дивлячись із підозрою.

— По чарці, — просто сказав маленький чоловік. — Йому на роботу йти…

— Казала мені одна — він з нею робить — і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?

— Ані слова! — мовив маленький чоловік. — Може, це просто бабські плітки?

— Але про нього ж не плещуть, що він краде, — гостро сказала мати. — Де горить, там і курить…

— Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…

— А як він до матері почав ставитися? — так само гостро сказала вона. — Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі — під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!

— Все це маленькі пристрасті, — сказав він. — Перемелеться, і знову влагодиться…

— Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…

— Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, — сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.

— Батькові про ті випивки не кажи! — мовила вона йому в спину. — Я тут хочу до сусідки скочити.

Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.

— Це чий кіт? — гукнув він матері з сіней.

Мати вже була біля хвіртки.

— Прибився! — відказала голосно. — Коли б не взяли, задубів би на морозі…

Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.

— Сідай тут коло мене, — сказав він.

— Не хочу тобі заважати.

— Ти мені не завадиш. Мати пішла?

— Десь до сусідки.

— Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?

— Нікому, — засміявся маленький чоловік. — По-моєму, це навіть здорово!

— А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!

— А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, — сказав маленький чоловік.

— Аякже, — батько округлив очі. — Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда — день ясний, чорна — день похмурий чи дощ, а ряба — то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?

— Ніколи не жив у селі, — сказав маленький чоловік. — Як і ти…

— Це недобре, — сказав батько. — Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою — коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття — це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

— Як на мене, потрібне й цікаве діло, — сказав маленький чоловік.

— Це ти матері скажи, — підморгнув батько. — Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

— Гаразд, — усміхнувся маленький чоловік. — Але який з мене авторитет?

— Не кажи! — мовив гаряче батько. — Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

— Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

— Та навпаки! — озвався батько. — Страшенно люблю, коли ти граєш.

— Дякую, — сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна — березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча — він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге — в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна — дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до "Тангейзера", бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, — чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі — все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!

Він грав увертюру до "Тангейзера". Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.

8

Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

— Чого ти поночі? — спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

— Вечеряти будеш? — спитала мати.

— Та мабуть, — відповів маленький чоловік.

— Батькові не терпиться з тобою випити, — безапеляційно сказала вона — Не полінувався навіть збігати в магазин.

— Коли я грав? — навіщось спитав маленький чоловік.

— Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

— Такий питець, як батько! — сказав маленький чоловік. — Що значить принагідна чарка?

— Все з чарки починається, — мовила мати. — Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

— Не може бути! — сказав маленький чоловік.

— А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

— А я купив не горілку, а вино, — сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. — Це таке, що й тобі не гріх випити.

Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.

— Бач, як підколює! — підморгнув маленькому чоловіку батько. — П’яницю з мене робить.