Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому — інше! Шевцю — шевство, а кравцю — кравецтво!

— Я йому сказала те саме… Але він тоді п’яний був. А п’яний — це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що…

— Живе, як більшість людей, — мирно проказав маленький чоловік.

— Коли б він жив, як більшість людей, — сказала категорично мати, — то рідних своїх не ображав би!..

4

Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею — щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях — була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.

— Я до Стаха, — сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.

Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів — вдається, жінка усміхалася до нього.

— Щось казав? — спитала вона.

— Я до брата! — відказав маленький чоловік.

— Він удома, — махнула ножем жінка.

З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.

— Надовго приїхав? — спитала господиня.

— На два дні, — відповів маленький чоловік, беручись за ручку.

— То це, може, мирити їх хочеш? — спитала Смердиха, але він уже переступав порога.

Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру — читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.

— А, це ти! — сказав байдуже брат. — Я так і думав, що приїдеш.

— Потягло в рідні місця, — сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.

Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.

— Привіт, мала, — сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. — А знаєш, кого я зустрів по дорозі?

Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.

— Зайця, — сказало воно.

— Еге ж, саме зайця, — сказав маленький чоловік.

— Що ж він мені передав? — так само хитро спитала мала.

— Шо-ко…

— Лад! — радісно довершила мала і засміялась.

— То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?

— Хе-хе! — засміялася дівчинка. — Таке не питають.

Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.

— Ти сьогодні на другу?

— Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.

Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.

— Така дивна погода надворі, — сказав протягло маленький чоловік. — Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.

— Хе-хе! — засміялася дівчинка — Хіба можна тягти небо на плечах?

— Березень — відказав брат. — Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.

Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане — жарт.

— Що з малою? — спитав маленький чоловік.

Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.

— Безконечні застуди, — сказав брат. — Піде в садочок, побуде два дні — й температура. Ну, ми вирішили забрати її — ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, — він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем — засвітився в його очах зелений вогник. — Це не мати тебе викликала? — спитав жорстко.

— Ні, — відповів маленький чоловік. — В мене випав вільний день, а там — субота й неділя. Знудився я цієї весни, а може, й утомився. Тиші захотілось.

— Як це так: захотілося тиші? — спитала дівчинка.

— Мати наговорила про тебе купу неприємностей.

— Ти ж її знаєш, — сказав брат сухо. — Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

— Щось там з ліками, — сказав маленький чоловік.

— Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку — місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча — зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

— Ти такий смішний, тату, — сказала вона.

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

— Ага, злякалася, — сказав брат, широко всміхаючись. — Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

— Тату, ще! — сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

— Отак і живемо, — мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

— Тату, ще! — сказало мале.

— У мене й рук не лишиться, — добродушно сказав брат. — Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

— Я хочу полетіти в небо, — ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

— А ти чого не женишся? — спитав брат, натягаючи сорочку. — Боїшся волю загубити?

— Хто зна! — сказав маленький чоловік. — Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

5

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна — щось таке, як в увертюрі до ?Тангейзера" Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування — все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

— Страшенно хочеться, — сказав він, — щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш — це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

— Тобі добре говорити, — мовив він, — бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

— Справді, — сказав він покірливо. — Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків — я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

— Через дві години, — сказав брат. — Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

— Все правильно! — сказав. — Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.

— Хо-хо! — сказав брат, прибираючи зі столу. — Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.

— Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, — тихо промовив маленький чоловік.

— А ніхто не хоче, — сказав з тою-таки усмішечкою брат. — Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.

— Ти жорстокий, — тихо сказав маленький чоловік.

— Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі — це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?

— Дивний цей світ, — сказав маленький чоловік. — Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?

— Знову слова, — жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка — Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити — одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.

— А як бути з небом? — спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.

— Небо — це ніщо, порожнє місце, — сказав брат. — Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, — це кисень, вуглекислий газ і азот.

— Ти зумисно огрублюєш, — з болем у голосі сказав маленький чоловік.