Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

все більше, сьогодні гарний день. Назустріч нам повільно іде вантажівка, з невеликої цятки вона невпинно виростає в синій квадрат кабіни, спершу я можу розгледіти марку — «газон», а потім обрис водія за кермом. Даша хоче збирати квіточки, але Ліда на неї гримає й наказує сідати в салон. Ми знову в дорозі. Я порпаюся в магнітофонних касетах, написи англійською, більшість виконавців мені невідомі, не знаю, що ставити. Ліда бере одну з них і запихає в цифровий магнітофон. Лунають перші акорди, а потім жіночий, плавний голос. Я запитую, хто це, і Ліда каже: Елла Фіцджеральд.

«Ніколи не чув».

«Ти ще багато чого не чув», — добродушно сміється вона.

«Я в Америці, — бурмочу, — на відміну від тебе, не стажувався».

Ліда радісно дивиться й каже, що все ще попереду, якщо тільки захочу. В Лубнах ми сперечаємося, яким шляхом їхати на Полтаву — через Хорол чи Миргород, майже однакова відстань. Я пропоную через Миргород, як-не-як — полкове, козацьке місто. Не той тепер Миргород. Біля Полтави в «ніссані» пробиває заднє праве колесо, ми дістаємо запаску і я намагаюся її встановити, хоча ніколи цього не робив. Ліда стежить за моїми незграбними рухами й сміється. Даша тим часом бігає неподалік у невеличкій лісосмузі й збирає квіточки та сонечка. Я гукаю до неї, щоб нікуди не йшла без дозволу. Нарешті закручую четверту гайку, але Ліда каже, аби не наглухо. З літрової пластмасової пляшки поливає воду мені на брудні руки, пропонує зробити перерву хвилин на п'ятнадцять-двадцять і перекусити. Ліда наливає з термоса чай, а я нарізаю на дрібні шматки помідори, огірки, варені яйця та відбивні. Даша вередує і відмовляється їсти, мати гримає на неї, і дівчинка неохоче підкоряється. На свіжому повітрі апетит ніби загострюється. Ліда каже, що нам треба поспішати, оскільки їхати швидко вона боїться. На виїзді з Полтави Даша жаліється, що болить шлунок, і починає плакати. Ліда дає їй пігулку від шлунка і наливає в пластиковий стаканчик мінералки. Задумано дивлюся на дорогу; пауза; ми вже майже як сім'я, на душі стає добре й затишно. Оглядаюся на Дашу й ніжно куйовджу її волосся. Стежу за Лідою. Раптом згадую, що вона мала поділитися своїми думками про мою писанину, яку я останній тиждень дописував і редагував у кімнаті Ковінька.

«Ліда, ти прочитала мою прозу?»

«Забула, — зізнається вона й винувато прикушує нижню губу, — перед поїздкою була затуркана клопотами, але це нічого, щойно приїду — відразу прочитаю, обіцяю».

На мене находить депресняк. Я не маю що їм дати. Я — босяк, який випадково з'явився в їхньому житті і тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні шорти й ґумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть плавки — і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я — злидень, задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть мені дати... а я хочу одружитися. Валєра правильно каже: я — ніхто. Із сумною іронією згадую вірш Емілі Дікінсон: «У світі я — ніхто — а ти? Ти теж ніхто, мабуть»... Стає так гірко, що ледве стримую себе, щоб не заплакати. Ставлю касету з джазовою інструменталкою. Перед Дніпропетровськом Даша засинає, влігшись на задньому сидінні, одна рука лежить на животику, інша спадає, вона довго моститься, перевертається, поки врешті стулює повіки. Ліда стишує музику, одразу зростає гул двигуна, шум від пробігу коліс по асфальті і опір повітря об корпус машини. Я слухаю ці звуки, і вони наганяють ще більшу нудьгу, відчай і втому. Не можу думати про власне майбутнє, невдачі, бо гул наповнює мене зсередини, і здається, що гуде в мені, приглушує слова, які я так часто люблю вимовляти мовчки, якими я так часто сперечаюся з самим собою. Ліда розпитує про мій рідний край, про мою нещасну «малу батьківщину», яку я покинув, і вже три роки не потикаюся туди, бо мене пригнічує минуле, яке щодня чекає неприємними телефонними дзвінками, темним під'їздом, у якому може трапитися що завгодно; на моєму поверсі, певно, як і в ті нещодавні часи, й досі не горить лампочка, пригадую, мій батько задовбався щотижня вкручувати нову сорокаватівку, бо її розстрілювали алюмінієвими чи мідними скоблями з рогаток десятилітні шмаркачі або ж цупили сусіди з верхнього чи нижнього поверху. Ліда радісно каже, що ввечері наберемо пива й риби, ти яку рибу любиш? Зізнаюся, що про це ніколи й не думав, мабуть коропів, лящів, карасів. Та ні, сміється вона, я про справжню рибу, морську рибу, вона найсмачніша. Ліда каже, що купимо пеленгаса, чехонь, але не мокру, бо вона дуже солона, а копчену, в неї м'ясо віддирається довгими, тонкими смужками, а ще — в'ялених бичків, там їх продають на кожному кроці, до речі, з прісноводної риби найсмачніший судак, особливо копчений. Так, бурмочу я, судак дуже смачний, з нього виходить добра юшка, ми ловили його в Тернополі на Сереті біля гідропарку; судак, на відміну від щуки, ходить косяками і не смердить мулом, а ще він чує приманку боковою лінією, силікон будь-якого кольору може взяти, натомість щука реагує зором, а сом ведеться на запах. Вона вередує, що я все вигадую. Обурююся, і Ліда шепоче: дурнику мій, вірю. Я і справді був затятим рибалкою, ще з раннього дитинства, і дід у мене був рибалкою, і батько, словом, риби в хаті ніколи не бракувало. Чому вона не вірить? У Мелітополі Ліда виходить і розпитує ціни на кавуни й дині, каже, що чим ближче до моря — тим менші ціни. Даша закриває долонями мені очі й просить відгадати, хто це.

«Даша».

«Ні — не Даша, а слоненятко. А зараз?» — знову затуляє мені очі.

«Лисичка».

«Ні, не вгадав, — сміється вона, — вовчик». Даша знову закриває мені очі.

«Левенятко».

«Правильно, — вигукує вона, — вгадав».

Ліда гримає на нас, щоб не відволікали її від дороги, я прошу Дашу бути чемною і гарною дівчинкою. Вона нудьгує, дивиться по боках, потім розвертається спиною до нас і обличчям до машин, що їдуть за нами, і показує водіям язика. Я стежу за нею. Водій