Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З Ніжина виїжджаємо о шостій ранку на старенькому «ніссані». Ліда сидить за кермом серйозна, уважно стежить за трасою. Я поруч з нею. На задньому сидінні дрімає Даша, яка хвилин п'ятнадцять вередувала, бо підняли вдосвіта, і лише тепер її повіки нарешті стулюються. Вона час від часу розплющує очі, втомлено дивиться на мене і так само повільно їх заплющує. Ліда каже: ще не виспалася, хай доспить. Я розглядаю купу касет, які дістаю з бардачка, але Ліда просить поки що нічого не ставити, мала засинає. Хочу розпочати розмову про те, аби ми побралися. Але в Ліди надто заклопотаний вираз, тому краще відкладу це до відповідного моменту. Страшенно люблю подорожувати, дивитися на незнайомі краєвиди, селища, людей, худобу за вікном, на розлогі поля, ліси, посадки, озера, ріки, на ліниві густі білі хмари вдалині, на сліпуче сонце й гарячий асфальт. Раптом вірю, що я — щасливий, навіть останні події також у цьому переконують: здається, від мене відчепився крутелик; я склав на п'ятірку іспит у Лідиної подруги, яка заздалегідь підготувала мені потрібний білет; Ігор Ковінько залишив мені ключі від своїх двох кімнат і я мав де жити цей тиждень перед поїздкою на Азовське море (ключі я залишив під душовою в його блоці — як ми з ним і домовилися); мої стосунки з Лідою стають ще тіснішими, а після моря, сподіваюся, ми будемо разом і більше ніхто нам не заважатиме. Шкода лише, що зараз у неї настрій не зовсім говіркий, здається, ніби вона карається важкими й неприємними думками.
«Про що думаєш?»
«Згадую, чи перекрила крани на воду й газ».
«Не переживай — перекрила. Ліда, я хотів у тебе запитати... — в мене язик далі не наважується говорити. Вона запитально кидає короткий погляд і знову відводить очі на дорогу. — Ліда, що в тебе з Валєрою?»
«З яким Валєрою?» — насторожується, на чолі з'являються зморшки задуми.
«Ти знаєш з яким... який їздить на темній іномарці».
«А... ти про цього».
«А були інші?»
«Не зрозуміла... що ти хочеш цим сказати?» «Ліда, я не хотів тебе образити. Просто мені здалося...»
«Хреститися треба, якщо здалося...»
«А якщо не здалося?»
«Ти забагато на себе береш».
«Що в тебе з Валєрою?»
«Нічого».
«Нічого?»
«Ну добре, бо це мені починає не подобатися. Кілька разів було, коли він до мене клеївся... А звідки ти знаєш про Валєру?»
Не відповідаю, лише з гірким кавалком у горлі дивлюся на трасу, на випадкові машини, що мчать по зустрічній смузі. Вона наполягає на відповіді, і я кажу повну нісенітницю, що випадково познайомився з ним у барі, і що він... про нас усе знає. Обличчя Ліди прояснюється, вона здивовано на мене зиркає, ніби не вірить у сказане, після кількох секунд мовчанки каже: дивно. Що тут дивного? Вона з незвичним виразом обличчя продовжує, що на нього таке несхоже — розмовляти зі студентами в барі. Потім Ліда з підозрою розпитує, чого це мене понесло в бар, і де саме ми познайомилися, в тебе ж нема грошей, ну, признавайся, що сталося? він тобі погрожував? обіцяв закопати? Я іронічно відмахуюся і відповідаю, що Валєра зовсім не такий. Ліда кидає недовірливий погляд, раптом по її очах розумію, що вона не вірить, але нічого не говорить. Між нами зринає холод, і ми ідемо мовчки. Лише тепер розумію, чому Валера так агресивно поводився зі мною, чому його так дістають наші стосунки з Лідою. Їхнє, хоча й хаотичне й хистке, спільне минуле з Лідою, мабуть, дає йому право мотиваційно так себе поводити. Ну як же — він переконаний: якщо був із жінкою — значить, вона не може належати іншому; ще не відомо, чи Валєра так легко відступиться. Тепер я здогадуюся, хто так часто телефонував вечорами Ліді та псував їй настрій. Вона кладе руку мені на коліно й запитує, що сталося. Я не встигаю сказати хоч слово, як Ліда тужливим голосом каже, що не треба себе накручувати, Віталік, я вже не дівчинка, розумієш? я кілька разів серйозно попеклася, думаю, цього більше не буде, Даша росте, мені треба думати про неї... я би також хотіла багато чого повернути назад і не робити дурниць, але таке наше життя, воно складається з нових і нових дурниць; пауза; навіть те, що ти їдеш зі мною поруч... може, це також дурниця? як думаєш? Можливо, глухо відповідаю, якщо це дурниця, то давай я краще вийду, ми від Ніжина недалеко від'їхали — ще навіть нема Прилук? о, ми у Малій Дівиці, я повернуся попуткою.
«Ідіот, — сміється Ліда, — нікуди я тебе не відпущу, назад дороги нема, ну, чого насупився? а в самого в гуртожитку дівчат, мабуть, щодня інша, хіба ні? чого мовчиш?»
Вона поводиться, як вісімнадцятилітня вертихвістка, дивиться зверхньо й лукаво, кожен порух лише підкреслює її кокетування. Якби ж ти знала — думаю про себе — що там у мене... зараз би так не шкірилася. Даша прокидається і каже, що хоче пісяти. Ліда звертає на узбіччя й глушить двигун. Вони сходять у невеликий кювет справити нужду. Я також вирішую розім'ятися. Сонце припікає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патетичний блуд, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.