Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

— Швидше, — квапив його Павло.

Вони щасливо добралися до лісу, і тільки коли Марко побачив Арнольда й Тамару, трохи заспокоївся. Відкрили сумки. В них був одяг, схожий на жилети, тюбики з якоюсь пастою й плитки з оранжевої маси, загорнутої в прозору плівку.

— Що тут їдять — плівку чи плитки? — пожартувала Тамара, але ніхто не засміявся.

“На кому перевіримо їжу? — подумав Арнольд? — Адже вона може виявитися для нас отруйною, як ціанистий калій”.

І раптом зрозумів, що це мусить зробити лікар експедиції, а лікар — Тамара. Його рука потягнулася до тюбика: єдиний вихід устигнути раніше за Тамару. Але зразу ж відсмикнув руку: чи має він право ризикувати? Командир мусить залишатися на посту до кінця.

Арнольд з ненавистю подивився на Марка: дідько з ним, нехай думає, що хоче, і благально — на Павла. Але той відвів очі.

“Надто легко все тобі давалося, — думав Павло. — Швидка кар’єра, найвродливіша жінка. Ти народився в сорочці, і тобі все просто падає з неба. Навіть тут єдина жінка — твоя дружина. Ти так часто говорив про обов’язки…”

Погляд Арнольда заметушився, мов загнане звірятко. Ну що ж, доведеться ризикувати…

Та не встиг він і оком змигнути, як Марко спокійно взяв тюбик, витиснув з нього на долоню кілька густих крапель і злизав їх язиком.

— Смачно, — мовив він, показуючи на інші тюбики, мовляв, покуштуйте.

— Дякую, — сказав Арнольд, і всі зрозуміли, що він дякує не за це запрошення.

— Нічого небезпечного, — мовив Марко. — Мінімальний ризик. Якщо повітря й вода на цій планеті не отруйні для нас, то чому має бути отруйною їжа? Майже розрахунок…

— Ти сухар, Марку, — з жалем сказала Тамара й повторила: — Ох, який ти сухар! Усі математики — сухарі, вони все розраховують! Тому й ніколи не бувають щасливі.

Павло всміхнувся, співчутливо й водночас трохи глузливо дивлячись на Арнольда. Арнольд насторожився.

Очі Марка злегка затуманилися, стали ласкаві, зморшки розбіглися віялом. Великі вуха заворушилися. Він сказав, вимовляючи з притиском кожне слово, як це робила Тамара:

— Між іншим, щоб зробити людину щасливою, треба розрахувати її до атомів.

Все сталося випадково. Тамара помітила великі золотисті ягоди на гілці й простягла до них руку. Гілка нахилилася й зронила їй просто в долоні кілька ягід.

Тамара засміялась і, перш ніж подумала про небезпеку, поклала одну ягоду в рот і розкусила. Вона виявилася дуже смачною, запашною. Тамара з’їла ще кілька ягід і відчула, що вгамувала голод.

“Прекрасні ягоди на незвичайній планеті”, — подумала вона. їй навіть видалося дивним, що їм доводиться тут когось боятися, що в таборах смерті “велетні” знищують симпатичних “пуголовків”. Захлинаючись від надміру почуттів, над головою щебетали птахи, шелестіли дерева й кущі, що дарували ягоди, тепле проміння пестило шкіру. Тамара непомітно відійшла досить далеко від табору.

“Треба швидше повернутись і розповісти хлопцям про ягоди. Ото зрадіють, їм не доведеться більше красти сумки”, — подумала вона. її охопив пустотливий настрій. У такі хвилини вона могла дозволяти собі те, про що потім шкодувала.

Першим Тамара побачила Марка. Він сидів осторонь від товаришів під деревом на траві і щось зосереджено писав. Вона знала, що він не любить, коли йому заважають працювати, але зараз пустотливе звірятко, що прокинулося в ній, шукало виходу.

Тамара нечутно підкралася до Марка, вихопила з його рук аркуш паперу й відскочила вбік.

— Перевіримо розрахунки математика! — вигукнула вона.

На аркуші паперу були не розрахунки, а… вірші. Старанним дитячим почерком Марко вивів рядки:

Усяке є скло на світі,

Але бережися дзеркального:

Як часто крізь нього ми дивимось

На світ,

а бачим —

себе..

Вона подивилася на Марка широко розкритими від здивування очима й крізь сміх повторила:

— Так ти, виявляється, поет?

А він, збентежений, злий, отямившись, просичав:

— Тихше…

— На, бери свої віршики! — безтурботно засміялася Тамара. — А я ось знайшла ягоди! Ніколи в житті не їла таких смачних! — Вона подала кілька ягід йому, розказуючи, як гілка сама нахилилася до неї, скинула просто в руки ягоди і які вони добрі.

— Марку, ти ж розумник! — не вгавала Тамара. — Чи закономірно це, щоб жорстока природа виховувала добрих людей, а добра, багата, як тут, лихих? Тільки тому, що перші співчувають один одному, а другим усе в руки дається і їх ніщо не тішить?

— Ні, — сказав він, — люди можуть перемогти в собі жорстокість, закладену в них природою. Ти зрозумій: адже це не просто жорстокість — її передано нам у спадковість, записано в нашому мозку як програму-необхідність: забери в іншого, щоб насититися самому. В нас із самого початку всього для всіх не вистачало. Тварини змушені були боротися за їжу, притулок. їм доводилося вбивати тих, хто міг бути для них поживою, і захищатися від мисливців. Так удосконалювалися види. І нас, людей, чекала така ж доля. В нас були закладені такі ж тваринні програми. Коли хтось запевняє, що люди гірші за звірів, що ми стаємо гіршими, ніж нас створила природа, — мені хочеться зареготати. Якщо в нас з’явилися високі ідеали й радощі, то цим ми зобов’язані тільки собі! Всупереч природі!

Це ми, люди, із статевого інстинкту зробили любов, із тимчасового союзу з такими, як ми, — братерство рас і народів. Розумієш? Навіть у світі, де всього не вистачало, ми замінили ненависть і лють на любов і повагу. І нам було дуже важко саме через жорстокість природи, через її кляті програми, записані в підкірці нашого мозку, в найдавніших її шарах. Доводилося боротися проти себе, а це нелегка боротьба. А тепер