Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

бічні двері. Перш ніж зайти до будинку, і діти, й дорослі піднімали над головами руки, неначе молилися або прощалися з рештою. Батьки обнімали дітей, іноді чулися протяжні крики. Сумки й рюкзаки “пуголовки” залишали біля входу до будинку, ставили їх на візочки.

За дві години в будинок зайшло вісім “велетнів” — сімнадцять “пуголовків”, а вийшло дванадцять “велетнів”. Жоден із “пуголовків” назад не повернувся. Двоє “велетнів” вийшли не з будинку, а з прозорого павільйончика, що стояв віддалік. Досі павільйончик здавався зовсім порожнім.

— Розподілимо об’єкти спостереження, — сказав Арнольд. — Тамарі — павільон, Маркові — будинок, а мені й Павлові — істоти.

За кілька хвилин Тамара вигукнула:

— Вони з’являються в павільйоні з-під землі. Виходять крізь відчинений люк.

— Може, будинок — тільки горішня частина якогось підприємства. Решта — внизу, — сказав Арнольд.

— Я спробую пробратися ближче до будинку, — прошепотів Павло. — Он кущі й висока трава. Вони не помітять.

Арнольд згадав про звірятко на шосе. Що коли таке станеться і з Павлом? йому стало моторошно. Але без цього не обійтися, якщо вони хочуть довідатися щось про господарів планети.

— Будь обережний, — попросив він, передаючи Павлові пістолет.

Він бачив товариша, коли той перебігав від дерева до дерева, а потім загубив його з поля зору. Та ось Павлова постать промайнула вже біля самої будівлі. Він ховався за кущем.

Арнольдові здавалося, що він чує, як у його скронях стугонить кров. Він до болю в очах вдивлявся в кущі біля будівлі, сподіваючись хоч на мить побачити товариша.

— Дивись на великий кущ у центрі, — прошепотів Марко. — За кілька метрів праворуч — дерево. Бачиш?

— Так, — відказав Арнольд.

— Він там, біля дерева, лізе по стіні.

Тепер і Арнольд побачив Павла. Той дерся східцями, яких звідси не було видно, на стіну, ризикуючи, що його помітять “велетні”.

— Він щось роздивляється, — прошепотіла біля самісінького вуха Арнольда Тамара.

Раптом Павло швидко спустився вниз і щез. Коли він нарешті виринув з лісу, його широке, кругле, завжди добродушне обличчя спотворювала гримаса огиди й ненависті.

— Мерзотники, — мовив він хрипким від хвилювання голосом. — Вони катують їх, а потім знищують.

— Нічого не розумію, — сказав Марко.

Тамара докірливо подивилася на нього. Але різкий Марків голос заспокійливо вплинув на Павла. Він глибоко зітхнув і почав розповідати:

— Будинок складається з прозорих і непрозорих вигнутих блоків. Прозорі розташовані нагорі, до них ведуть східці. Я наважився вилізти нагору й зазирнув в один із блоків. За ним у якійсь камері чи лабораторії було підвішено до стелі на поясах кілька тих, кого Тамара назвала “пуголовками”. Вони повільно крутилися разом із стелею. А внизу походжали “велетні” й прикладали до ніг “пуголовків” якісь прилади, від чого жертви починали смикатись і кричати. Потім стеля зупинялася, “велетні” знімали свої жертви й отпускали їх у басейн, наповнений газом. Це було жахливо. Таке я бачив тільки в давніх фільмах про Освенцім і Майданек!

У пам’яті землян постали довгі шеренги людей у смугастих халатах, сіро-зелені мундири катів з автоматами, вищирені пащі гостромордих собак.

Рука Арнольда потяглася до зброї…

— Ти не помилився? — спитав Марко.

Павло похитав головою. Та Марко і сам знав, що Павло не належить до фантазерів.

“Дві раси — убивці й жертви, — думав Арнольд. — Схоже на те, що вбивці завоювали цю планету. Надто вже вони відрізняються від “пуголовків”.

Він відчув на собі погляд дружини.

Вона вимогливо дивилася на нього, ніби чекаючи відповіді, яку ждали всі. У них закінчилися харчі, а до господарів планети вийти не можна.

— У лісі дичини багато, — сказав Павло. — Спробувати б іще раз…

“Куля у відповідь, — думає Арнольд, — куля у відповідь…”

— Їжу можна добути іншим шляхом, — лунає твердий голос Марка. — Їжа є в рюкзаках і сумках, які залишають “пуголовки”.

— Чому ти так гадаєш? — питає Арнольд.

— Бачив, як вони їли. “Пуголовки” беруть із собою запас харчів. Мабуть, це все, що їм потрібно до того, як зайти в будинок.

— Потім їм уже нічого не треба, — похмуро мовив Павло.

— Цього ми не знаємо, — сказав Марко. — Але в усякому разі в сумках — їжа.

“Кожен чогось боїться, — подумав Арнольд. — Марко боїться помилитися”.

— Візки стоять під кущами. Кілька сумок поцупити дуже просто, — сказав Павло. — Якщо вони не помітили мене кілька хвилин тому…

— Можливо, вони не охороняють будинок, — з викликом сказав Марко.

— Гаразд, — погодився Арнольд. — Підете разом.

Вони вийшли на узлісся, і Павло прошепотів:

— Спочатку побіжимо, а потім поповземо в траві до самих кущів…

Марко кивнув головою і рушив слідом за ним. Він повз, інстинктивно притискаючись до теплого грунту, а вперті думки не давали спокою: “Чому ми впевнені, що правильно витлумачили те, що помітили?”

Вони підкралися поза кущами до візків. Павло зняв чотири важких сумки. Дві з них передав Маркові й усміхнувся, немов кажучи: “Ну, ось і все”. Та раптом усмішка зникла з його обличчя, і він зробив застережливий жест, завмерши на місці, мов заєць, який опинився у смузі світла автомобільних фар. Марко побачив, що в їхній бік простує один з “велетнів”…

Метрів за вісім—десять від них “велетень” зупинився. Погляд його булькатих очей ковзнув по кущах, за якими ховалися земляни. Він трохи постояв і повернув назад.

— Пронесло, — шепнув Павло.

Від хвилювання Маркові стиснуло груди. Він був майже певен, що “велетень” помітив їх. Пощадив чи пішов готувати пастку?..