Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

уяви собі, що було б, якби ми відразу потрапили в світ достатку? Ти розумієш, що я маю на увазі?

Тамара кивнула головою і подумала:

“А він стає цікавий, коли говорить з такою пристрастю. Арнольд ніколи так не захоплюється”. Вона торкнулася його руки, і він здригнувся, немов прокинувшись зі сну.

— Ходімо до наших, — сказала Тамара. — Я розповім про ягоди.

Цього разу всі покуштували ягід, забувши про обережність.

“Як думки залежать од відчуттів, — подумав Арнольд. — Нам хочеться їсти — і думка спрямовується в певному напрямку, як би ми не спрямовували її на щось інше; стає холодно — і думка вже шукає нове русло. Що ж таке наша логіка й наскільки їй можна вірити? Ми кажемо: “Логіка — це компас”, але чи наше бажання не править за магніт для його стрілки? Про яку ж тоді об’єктивність може йти мова?”

— Давайте поєднувати корисне з приємним, — запропонувала Тамара. — Пошукаємо нові види їстівних ягід. Переможцем буде той, хто знайде найсмачніші і найпоживніші ягоди.

— Шукаємо в радіусі не більше двохсот метрів, — попередив Арнольд. Він добре пам’ятав про звірятко на шосе, про будинок у лісі…

За півтори години вони знайшли кілька видів ягід і плодів. Проблему харчування було розв’язано.

— Ми не можемо весь час ховатися в лісі, — раптом сказав Марко. — Нам потрібна інформація.

— У мене є план, — озвався Арнольд. Його, мабуть, гнітила бездіяльність. — У війну це називалося “дістати язика”.

— “Велетня”? — недовірливо запитав Павло.

— Ні, “пуголовка”.

— Тоді це називається зовсім інакше, — зауважив Марко.

— Як же ти любиш точність, — сказав Арнольд і поблажливо усміхнувся. — А взагалі ти маєш рацію. Ми визволимо одного або кількох “пуголовків” і спробуємо довідатися ьід них про становище па цій планеті.

3

З тих позицій, що їх зайняли земляни, добре було видно напівсферичну будівлю в лісі й майданчик навколо неї. Насамперед треба дізнатися, якою дорогою “велетні” женуть сюди свої жертви, щоб, вибравши момент, урятувати хоча б одного з “пуголовків” і забрати з собою. Та виявилося, що це можна зробити набагато простіше. “Велетні” майже не стежили за “пуголовками”, дозволяли їм заглиблюватися в ліс. Можливо, вони так залякали своїх бранців, що були абсолютно впевнені в них.

Примруживши очі, немов прицілюючись, Арнольд пильно оглянув майданчик і сказав Павлові:

— Ходімо.

В руці він тримав ліхтарик.

— Навіщо він тобі? — спитав Павло.

Арнольд нічого не відповів, але наддав ходи. Павло ледве встигав за ним.

— А тепер дивися, — шепнув Арнольд, розгортаючи листя кущів.

Він увімкнув ліхтарик, і сильний вузький промінь застрибав перед одним із “пуголовків”, що стояв осторонь групи своїх одноплемінників. Овальна пляма світла затанцювала по одежі, перебігла на руку, на ногу, ковзнула по обличчю. Нарешті “пуголовок” помітив її і спробував накрити рукою. Промінь поповз по траві, і “пуголовок” рушив за ним.

— Або він зрозумів, що хтось подає сигнал, або просто з цікавості… — прошепотів Арнольд. — Як тільки він зайде у ліс, ми схопимо його і кляп у рота.

“Ну що ж, — подумав Павло, — в історії Землі є чимало прикладів, коли доводилося так робити”.

“Пуголовок” не чинив ніякого опору й не пробував навіть кричати. Він спокійно й з цікавістю розглядав людей. Побачивши Марка й Тамару, щось вигукнув і вклонився Тамарі. Тепер земляни могли впевнитися, що не помилилися: “пуголовок” майже нічим не відрізнявся від них, крім розмірів голови. В нього були маленькі руки й ноги, похилі плечі, тонкий стан, виразне обличчя. Він щось скоромовкою заговорив по-своєму, але, переконавшись, що його не розуміють, показав на себе й промовив:

— Тамутраулікуу. — Потім на дерево: — Аазі. — На траву: — Са.

Він назвав ще кілька предметів і запитливо подивився на землян. Потім повторив за ними їхні імена, незнайомі слова, і видно було, що він одразу запам’ятовує їх. Прутиком накреслив на грунті систему зірок, показав на одну з планет:

— Птеемм. — І підняв обидві руки, немов хотів обняти ліс, небо…

Земляни зрозуміли: Птеемм — назва планети, на яку вони потрапили.

Потім птеемманин показав на себе, на кілька точок навколо планети на схемі, на сусідні планети, вимовив із десяток слів. Він, певно, говорив про те, що птееммани заселили й інші планети та штучні супутники.

Арнольд нетерпляче слухав.

“Коли ж він перейде до основного? Коли розповість про вторгнення “велетнів”, про боротьбу з ними?” — думав він.

Як тільки птеемманин замовк, Арнольд жестами зобразив “велетня” й запитав, звідки такі взялися на Птееммі?

— Куаплафр, — мовив “пуголовок”, називаючи “велетнів” по-своєму, й показав на якусь точку на схемі поблизу Птеемма.

“Мій здогад правильний! Вони з іншої планети”, — зрадів Арнольд, хоч, якби його спитали, чого він радіє, не зміг би на це відповісти.

Павло не витерпів: тицьнувши пальцем у птеемманина, він показав у бік будівлі й спитав:

— Що там діється? Чого ви там чекаєте?

“Там я перестану існувати”, — пояснив він жестами. Арнольд переможно глянув на Марка: “Ну, чия правда?”

— І ти не боїшся? — запитав Марк, не приховуючи свого здивування.

Птеемманин нічого не відповів. Потім, подумавши, промовив:

— Куаплафр.

Арнольд зрозумів. Птееммани безсилі перед куаплафрами.

— Але чому ви не боретесь проти куаплафрів? — вигукнув він.

Обличчя птеемманина скривилося. На ньому відбився переляк.

“Психологія раба, — подумав Арнольд. — Він змирився зі своєю приреченістю, і боротьба жахає його”.