Мирко Пашок - Ловці перлів, Мирко Пашок

Третій шар Ісса вже не зішкрябав. Він майже осліп. Очі в нього налилися кров'ю, а повіки набрякли так, що хлопчиська на вулиці бігали за ним і кричали:

— Краб! Краб!

Бо й у крабів такі ж бридкі, вибалушені очі.

Це було зле. Але гірше було те, що навіть при найщирішому бажанні Ісса справді не бачив перлини. Очі його вже не бачили гаразд навіть великих речей. Шматок полотна аж зашкаруб од бруду, але нового Ібрагім не давав. Брунатні сльози тепер засихали під очима й на щоках, і це було так бридко, що Ібрагім кінець кінцем розлютився й прогнав Іссу. На цей час він уже знайшов собі іншого хлопчика, в якого були здорові гарні очі й який добре бачив перлину.

Так позбулася перлина третьої каламутної шкаралупки, але виявилося, що треба зняти й четверту. Зчистили й четверту. Тоді перлина засяла в усій своїй красі, ніби прозрівши після тривалої сліпоти, ніби то Ісса подарував їй свій зір: він осліп, а в неї полуда з очей спала.

Тоді Ібрагім насипав у маленьку паперову коробочку перламутрового порошку, намолотого з розбитих черепашок, поклав туди перлину, закрив коробочку й перев'язав довгою мотузкою. Другим кінцем він прив'язав мотузку до палички, й новий хлопчик-служник, сидячи навпочіпки, почав крутити ту паличку. Коробочка кружляла в повітрі, перлина качалася в перламутровому порошку й полірувала собі боки.

Багато днів сидів так хлопчик, і коли одна рука в нього терпла, він брав паличку в іншу, точнісінько, як той хлопчик з Адена, який сидів за дверима в полковника Хьюза й, посмикуючи мотузку, розгойдував віяло. Нарешті Ібрагім дістав перлину з коробочки, він уже знав, що страшенно розбагатів. Ібрагім не пішов з тією перлиною на базар — не хотів, щоб хто з його друзів дізнався про неї, й вирішив зачекати, доки трапиться якийсь заїжджий покупець.

Саме на цей час Мукалла набридла панові Бабелону.

Мукалла — вельми гарне місто з білою мечеттю й коричневими будинками, зі стрімким муром скель, які височать одразу ж за містом. А за тими скелями лежить Гадрамаут, один з найтаємничіших куточків світу. Але навіщо все це перекупникові перлів? Не піде ж він досліджувати Гадрамаут? Навіщо це йому? Там немає перлів, а самі тільки бедуїни, які розмальовують свою шкіру фарбою індиго, та ще великі міста з гарними назвами — Сеюм, Шимбан, Хаджарен, з казковими багатоповерховими спорудами. Але навіщо все це купцеві, та ще й тому, який шукає королеву перлин?

Нудячись, але ще не наважуючись і повернутися до Массауа, пан Бабелон вирішив, що за цих виняткових обставин найліпше було б оглянути місця ловитви перлів у Перській затоці. І негайно вирушив у путь. Метою його мандрівки були Бахрейнські острови, Ліндха, Ормузька протока та Бендер-Аббас…

Він справді був улюбленцем долі, хоча й заперечував це, твердячи, ніби щастя — то плід розуму.

Ель-Сейфа, Гаміда й Шоа висадили на острові Омоному.

Прибережні високі скелі цього острова можна було б порівняти з прекрасною облямівкою потворної картини. Вони облямовували острів, а всередині лежав низькоділ зі смердючим багновищем. Мангрові, які росли на берегах багновища, були вкриті ріденьким товстошкірим зеленим листячком, а безліч повітряних коренів звисали з гілок, тяглися до землі, заривались у мочарі й схожі були на ноги якихось велетенських птахів. І цих страхітливих потворних кінцівок було безліч — вони звивалися, спліталися в непроникну огорожу навколо багновища, створюючи ще одну облямівку. А на цій облямівці сиділи пелікани й ніби сміялися. Вони сміялися, коли клацали своїми дивовижними дзьобами, сміялися й тоді, коли ті дзьоби були закриті. Таке враження створювалося завдяки отій рисці, яка ділила дзьоб надвоє, трохи загинаючись угору в куточках. Кумедні торбинки висіли під дзьобами, й чим старший був пелікан, тим більшу й кумеднішу торбинку він мав.

А більше ніякого життя на цьому острові не було.

Джумелеський каїд з чотками в руці, серіндж Бен Абді зі шкреблом та йєменський чужинець з порожніми руками супроводили озброєну варту й засуджених на берег. Там каїд перетяв Ель-Сейфові, Гамідові та Шоа пута й сказав:

— Ось вона, ваша щаслива земля! Владарюйте.

Йєменець, затуливши від сонця очі, з цікавістю роздивлявся навсібіч. Він мало плавав по морю і не знав цього острівця.

— А де ж комахи? — запитав він.

— Будуть по заході сонця, — сказав Бен Абді й, вишкірившись, подав Ель-Сейфові своє шкребло — Візьми. Воно тобі знадобиться.

Він уже хотів був іти, коли це раптом з'явився нахуда Омар, який не втримавсь і приплив іншим човном, щоб, глузуючи, попрощатися з Ель-Сейфом.

— Пробач, о володарю, що я залишаю тебе тут на самоті, — заволав він, захлинаючись од сміху. — Але я пообіцяв ловцям, що не покину їх. І я виконаю свою обіцянку. Не покину! Аллах є свідком, що я їх не покину!

Повертаючись разом з іншими до човна, нахуда все ще вигукував оте «не покину!» Це була гонориста людина, і його вельми гнітило те, що він підкорився був голому сомалійцю й навіть віддав йому свій молитовний килимок.

Човни відпливли, а тоді відплив і корабель. Довго ще бовваніло вдалині його вітрило, яке рухалося по великому колу круг острова Омоному — Матері Комах.

Троє чоловіків лишилися самі, й вони не мсгли нічого, ні одягу, ні їжі, ні води, ні зброї— саме тільки серінджеве шкребло. Сонце пекло нещадно, й незабаром скелі аж пашіли, мов розжарений до червоного метал. Гамід знову впав у відчай і став нарікати та квилити так жалібно, що переполохав пеліканів, які сіли було на живопліт з мангрових.

— Мовчи, — сказав Ель-Сейф. — Птахи збираються спати.

Він пішов до моря шукати устриці, які можна було б їсти. Потім шукав воду, але не знайшов нічого, крім смердючих калюж, що витікали з багновища.

Шоа мовчки лежав у затінку, але Гамід підсів до нього й знову став клясти свою долю. Тоді Шоа підвівся й пішов шукати іншого куточка,