Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

трохи сутулячись, тримаючи руки в кишенях. Він пильно озирався на всі боки. За всю дорогу не промовив жодного слова.

Мовчав і Дем'янко. Йому було не до розмов. Він гарячково обмірковував, що робити далі. Плани Павлюка ясні. Про них треба негайно повідомити Грицая. Хоч би на кілька хвилин залишитись самому, знайти телефон і подзвонити!.. Але як здихатися Павлюка?… Він 1 на хвилину не відпустить…

— Прийшли, — коротко повідомив Павлюк.

Дем'янко озирнувся. Вони були на вулиці Без світання, біля старовинного будинку з вивіскою над дверима «Буфет».

— Мені тут зачекати? — спитав молодий чоловік. Щось в його тоні не сподобалося Павлюкові.

— Ні, — сердито сказав він. — Ходімо.

Ввійшли в буфет. Довга кімната з низькою стелею. В глибині — стойка, поруч з нею — двері. Над стойкою газовий ріжок, посеред стелі — другий. По кутках — густі сутінки. Відвідувачів небагато — за одним столиком група підпилих хлопців, за другим — чоловік у шинелі без погонів, видно, демобілізований.

— Сядьте, — кивнув Павлюк у куток, — і чекайте. Я зараз.

Проходячи повз стойку, моргнув буфетникові. Той не кваплячись вийшов за Павлюком у коридор.

— Візьміть у вашого знайомого машину і десь опівночі приведіть сюди, — швидко наказав Павлюк. — Коли питатиме, чому їдете вночі, скажете, що хочете на ранок дістатися в далеке село на базар.

— Знову? — похмуре обличчя Торкуна спотворила гримаса страху.

— Що «знову»? А, ви про подорож з тією дівкою! — знизав плечем. — Ні, не те. Поставите в машину мій чемодан.

— Ви їдете назовсім? — недовірливо запитав Торкун.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш. Може, ще й не поїду.

— Буде машина, буде!..

Торкун повернувся в зал, підійшов до Дем'янка.

— Чого зволите? — Торкун і взнаки не давав, що знає молодого чоловіка.

— Кухоль пива.

Павлюк справді повернувся дуже швидко. Дем'янко відзначив про себе: на вулицю не виходив, був десь усередині будинку. Ясно, пристановище його тут. Треба негайно повідомити полковника… За всяку ціну зв'язатися з ним! Ця думка не давала спокою.

Павлюк приніс два згортки: один паперовий, другий — з брудного простирадла. Паперовий віддав Дем'янкові.

— Ходімо.

Молодий чоловік допив пиво, розплатився, і вони вийшли.

Йшов дощ. Холодні потоки лилися з дахів, шуміли у ринвах, пінилися біля решіток на бруківці. Назустріч мчали машини, здіймаючи фонтани бризок.

— Погода, як на замовлення: святий отець вимолив, — зауважив Павлюк.

Дем'янко не відповів. Його морозило. Поганенький плащ не захищав від води, і молодий чоловік відчував у всьому тілі огидну вогкість… Як подзвонити Грицаєві?

— Зайду в крамницю, куплю куриво, — сказав Дем'янко. — Я вас дожену.

— Зайдемо разом, у мене теж нема чого курити.

Купили. Мовчки пішли далі.

Дем'янко раптом швидко промовив:

— Ідіть прямо, не озирайтесь, чекайте мене біля костьолу, — і шмигнув у під'їзд.

Павлюк сунув руку в кишеню, опустив запобіжник пістолета. Глянув праворуч, ліворуч…

Нічого підозрілого не помітив. Назустріч йшли середніх літ чоловік, молода жінка і хлопець.

Дивно…

Завернув у провулок, озирнувся — слідом не йдуть.

Попетлявши з обережності ще в лабіринті вузьких вуличок, остаточно переконався: ніхто не стежить і, не розуміючи, в чому річ, попрямував до костьолу.

Дем'янко вже чекав його.

— Неприємна зустріч, — сказав молодий чоловік. — Помітили літнього чоловіка в темному пальті, який ішов назустріч?

— Здається, був такий.

— Знайомий мого батька, страшенний пройдисвіт, знає, що я служив у «Галичині». Міг виказати.

— Вчасно ви його помітили.

— Я сам не знаю, як встиг розглядіти його. Добре, що все щасливо обійшлося, — сказав Дем'янко. У нього були підстави радіти, він не згаяв часу даремно…

Іваньо впустив їх відразу після дзвінка.

— Ну що, болить голова, святий отче? — підморгнув йому Павлюк.

Іваньо не відповів. Після короткої паузи спитав, де вони були. Павлюк розповів, потім попросив чого-небудь зігрітися.

— Змокли до рубчика, — поскаржився. він.

З тої самої пляшки, з якої частував Грицая та Воробйова, священик налив їм по склянці вина. Одним духом вихилили склянки до дна.

— Ходімо, — сказав Павлюк. — Не можна гаяти часу, сьогоднішня ніч буде вирішальною.

— Дем'янко, на свій пост, — наказав Іваньо. — Глядіть не заспіть, перевірятиму.

— Я дістав довший лом, — сказав священик Павлюкові, коли вони удвох спустилися в підземелля. — Ним підіймемо плиту без допомоги Дем'янка.

— Добре, — відповів Павлюк, кладучи принесені згортки на підлогу. — Це вибухівка. Може, вона й не буде потрібна. Пшемінському тоді було не до сейфів.

— Може, й так, — відповів священик.

Всунувши в щілину важкий лом, розхитали плиту і трохи підважили її. Павлюк посвітив у щілину.

— Сейф! — хрипко сказав він. — Це тайник.

З новими силами натиснули на лом, орудуючи ним, як важелем. Плита піднялася вище.

— Сюди… Сюди… Зсовуйте набік… Який ви неповороткий, святий отче! Ще… Так!..

Нарешті, плиту вивернули. Тепер вона лежала збоку, відкривши вириту яму. В ямі стояв масивний металевий ящик. Павлюк спробував відкрити його ломом. Ящик не піддавався.

— Без вибухівки не обійдеться, — сказав Павлюк і почав приладнувати до ящика заряд.

— Відійдіть, святий отче, на всякий випадок. Он туди, за виступ.

Гримнув глухий вибух, товсті стіни підземелля поглинули його. В ящику утворилася трикутна рвана діра. Павлюк просунув туди руку.

— Тут, — радісно вигукнув він і дістав плаский, потемнілий од вогкості металевий футляр.

Футляр зачинявся герметично, і документ зберігся в ньому дуже добре. Павлюк і священик швидко проглянули список. Як і казав Пшемінський унтер-штурмфюреру Бреге, в документі були всі відомості про гестапівців у рясі: прізвище, ім'я, адреса, сан, кличка, «стаж», «заслуги»