Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

та інші дані, які незаперечно доводили, що іще до нападу фашистської Німеччини на Польщу в 1939 році гітлерівська розвідка мала серед уніатських священиків усіх рангів численну і надійну агентуру.

— Страшно подумати…

— Що? — відірвався од читання Павлюк.

— Що такий документ міг потрапити до радянських властей: його опублікування викликало б надзвичайно прикрий міжнародний резонанс.

— Коли вже потрапив до мене, до них не потрапить, — самовпевнено промовив Павлюк. — Бачили коли-небудь таку штучку?

Дістав з-під сорочки пласку металеву коробочку, розгвинтив її на дві частини. Акуратно склавши аркуш, убгав його в коробочку і загвинтив її знову.

— Звичайна ладанка, — сказав Іваньо.

— Не зовсім звичайна. Бачите? — Павлюк показав на кнопку у стінці коробочки.

— Бачу.

— Досить натиснути кнопку, щоб усередині чиркнула запальничка. Одразу спалахне особлива суміш, і вміст коробки вмить перетвориться на попіл.

— Дотепно…

Раптом Павлюк рвучко обернувся.

— Стріляйте, пан-отче! Стріляйте! — вигукнув він.

Важкі двері, що прикривали вхід у підземелля, розчинилися. З коридора стрибнула людина, за нею — друга, третя, четверта…

Павлюк ладен був поклястися, що першим стрибнув у підземелля Грицай.

— Здавайтесь! — продзвенів голос у густому мороці.

Іваньо теж почувся голос Грицая…

У відповідь на пропозицію здатися священик вистрілив.

Мовчанка. Довга, гнітюча мовчанка. Павлюк зрозумів: їх хочуть узяти живими. Відчував, що контррозвідники підповзають усе ближче, чекав: ще секунда — і його схоплять дужі руки.

Недалеко почувся шерех. Іваньо вистрілив. Хтось ойкнув, і знову настала гнітюча тиша. Священик послав одну за одною кілька куль туди, звідки почувся стогін. Але поранений більше нічим не виказував себе.

Павлюк безшумно підвівся і тихо почав відступати по коридору. Щоб не збитися, пальцями лівої руки вів по стіні. В правій тримав пістолет.

Несподівано пальці його наштовхнулися на людину. Дужий удар по руці, і пістолет впав з рук Павлюка. Почувши шум, Іваньо знову почав стріляти. Скориставшись із сум'яття, Павлюк вирвався і побіг коридором. Нарешті, коридор скінчився. Павлюк стояв на порозі Залу судилища. Вийняв гранату, опустив запобіжник. Широко розмахнувшись, шпурнув у темряву і скочив до каміна.

Багряне полум'я вибуху освітило похмурі склепіння середньовічної в'язниці, людей, що припали до підлоги.

— А-а-а! — нестямно заволав Іваньо. Здавалось, усі сили вклав священик у цей зойк, повний смертельної туги і відчаю. Зойк перейшов у булькаючий хрип.

Вибухом гранати Іваньо розірвало бік. Ліхтар відкинуло. Вдарившись об камінь, він загорівся. І тоді в блідому тьмяному світлі на віддалі кількох метрів од себе священик побачив Дем'янка.

Почуваючи, як туман заволікає очі, Іваньо підняв пістолет, вистрілив. Молодий чоловік схопився за плече. Іваньо хотів вистрілити ще раз, але не зміг. Пістолет випав. Рука з намотаними навколо зап'ястя чотками потяглася до нього, довгі пальці торкнули холодну грань зброї, здригнулись і ослабли.

В темряві гарячково забігали промені.

— Де другий? Другий! — стривожено вигукував Грицай. — Він не міг утекти…

Пробігши коридором, Воробйов опинився у великому залі. Обвів довкола ліхтарем. Нікого. Раптом помітив на підлозі біля каміна круглий предмет — капелюх Павлюка. Підскочив до каміна, спрямував ліхтар усередину. «Таємний хід», зрозумів він.

Не вагаючись, Воробйов стрибнув у камін і поспішив по слідах злочинця.

XVI. ПОГОНЯ

На даху костьолу дощ лив, здавалося, дужче, ніж унизу. Вода хльоскала з усіх боків, і Воробйов умить промок до нитки. Вітер шаленів, рвав одяг, ніби хотів скинути Воробйова додолу, але він міцно тримався за виступи.

Внизу поодинокими вогнями світилося місто, а тут було темно. Химерні прикраси, статуї, повороти утворювали справжній лабіринт. Знайти в ньому злочинця до світанку здавалося просто неможливим. Воробйов вдивлявся в кожний куточок, сподіваючись, що ворог викаже себе хоча б чим-небудь — адже він теж розуміє: коли розвидниться, його легко знайдуть.

Раптом Воробйову спало на думку, що злочинець у темряві зараз бере його на приціл. Від цієї думки мороз пішов поза шкірою. «Хоч би швидше стріляв, чи що?» з тугою подумав він.

Але пострілу не було. Завивав вітер, лопотіли об дах струмені дощу. Тоді Воробйов вирішив, що його появи на даху злочинець просто не помітив.

Проте він помилявся. Павлюк, заховавшись у кількох метрах од Воробйова за статуєю святого, бачив, як той виліз із димаря. Він мало не луснув од люті, згадавши про втрачений пістолет.

Не підводячи голови, всім тілом притискаючись до мокрого, холодного даху, Павлюк поповз до шпиля, щоб обійти його навколо по карнизу і потім спуститися з протилежного боку у двір. Але саме в той момент, коли Павлюк досягнув гребеня даху і хотів перевалити через нього, Воробйов побачив темний силует.

— Руки вгору! — Воробйов підскочив до Павлюка, спрямував на злочинця пістолет. Той почав поволі підводитись, повертаючись до Воробйова боком.

— Швидше! Ну! — Воробйов відступив на крок і… послизнувся, потрапивши ногою в риштак. Дуло пістолета, спрямоване на Павлюка, хитнулося вбік.

Цієї миті було досить. Павлюк скочив, кинувся на Воробйова, схопив його за горло, другою рукою силкуючись відняти зброю.

Почалася запекла боротьба, в розпалі якої супротивники не помітили, як опинилися на краю стрімкого даху. Відчайдушним зусиллям Воробйов зумів вивернутись, навалився всім тілом на Павлюка, і той повис над безоднею.

— Разом здохнемо! — хрипів Павлюк. — За собою потягну.

Воробйов напружено думав, що робити далі: скидати злочинця вниз зовсім не входило в його плани — ворога треба за всяку ціну взяти живим, дізнатися про його спільників, про всю зграю. Воробйов у думці лаяв себе за те, що понадіявся лише на свої сили, не покликав нікого з товаришів.

— Пусти!