Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

— Це так, — погодився Грицай. — Дайте, будь ласка, план, зараз перевіримо.

— Перевірте, — охоче погодився Іваньо. — Я зараз пошукаю його, а ви тим часом випийте.

— Без хазяїна? Нізащо! У нас на Україні так не роблять.

Іваньо удав, ніби не зрозумів натяку на те, що його вважають за чужоземця. Налив усім порівну. Потім дістав із шафи план, простягнув Грицаєві. Священик був спокійний: він знав — потаємний хід у Залі судилища як одну з таємниць інквізиції ніколи не позначали на планах костьолу. Мулярів, які його спорудили, стратили.

Грицай уважно розглянув план. Помітки шариковою ручкою зникли. Передав план Воробйову.

— Справді, ніяких секретних камер і ходів немає.

— Тим краще, — сказав Воробйов. — На мою думку, тріщин не знайдемо… Ходімо?

— Куди? Куди? — забурмотів Іваньо. — Вип'ємо ще по скляночці.

— У вас що — бездонний бутель? — пожартував Грицай.

— Старовинний. Наші предки вміли краще будувати і краще пити, ніж ми.

Іваньо з жахом відчув, що кімната починає кружляти, сидіти на стільці стає дедалі важче, язик дерев'яніє… «Що робити? Як не пустити їх у підземелля?»

Раптом у священика промайнула думка незрівнянна своєю простотою. Він знайшов вихід з начебто безвихідного становища. Сьогодні ці двоє в підземелля не потраплять! А завтра? Побачимо, до завтра далеко…

Священик налив усім вина, зробив кілька ковтків, відкинувся на стільці і, втупившись у Грицая, із запинкою промовив:

— А ви хто такий?

— Чи бач, спохватився! Та я ж інженер Грицай, минулого разу вам документи показував.

— Ін-нженер? Люблю інженерів, але всі вони… безбожники. Не люблю безбожників…

Навалився грудьми на стіл, хитаючись, підвівся.

— Про-обачте… Сам н-не розумію, що кажу. Я… с-спати…

— Куди? — в один голос вигукнули Грицай і Воробйов.

— Спати. Пробачте.

Грицай потемнів од гніву. І він, і Воробйов чудово розуміли: Іваньо корчить дурня, удає п'яного, проте удає, як досвідчений актор. У підземелля добром не пустить, а застосовувати силу поки що не входило в їхні наміри.

— Завтра, — бурмотів Іваньо. — Завтра зайдіть.

— Нам треба сьогодні побувати в підземеллі, — суворо сказав Грицай.

Іваньо і слухати не хотів.

— Богородице, пресвята д-і-і-во! — заспівав він на все горло і раптом замовк, озирнувся з робленим переляком.

— Прошу вас, ідіть! Я не сам в костьолі. Боронь боже, почує хтось із причту, донесуть начальству…

Хитаючись, дійшов до дверей, прочинив їх і зник у кімнаті.

Гостям нічого не лишалося, як скоритися…

— Обдурив, проклятий! — вилаявся Воробйов, коли відійшли трохи од костьолу. — Круг пальця обкрутив!

— Спритний, — погодився Грицай. — Але чому він так не хотів, щоб ми спустилися в підземелля?

— Може, справді п'яний? — висловив припущення Воробйов. — У мене, признатись, добре в голові шумить.

— Ні, він не такий уже п'яний, як прикидався, — похитав головою Грицай.

— Від лейтенанта відомості є? — після паузи спитав Воробйов.

— Ні. Він або ще не має їх, або не може передати…

Полковник не помилився: Дем'янко нічого не знав про події дня. А вони були неабиякі.

Павлюк та Іваньо спустилися в підземелля і старанно простукали стіни третьої і суміжних з нею камер — тайника це було. Розчаровані, втомлені, злі, стояли вони, опустивши руки.

Раптом Павлюк відкинув молоток, вирвав з рук Іваньо ліхтар, спрямував промінь на підлогу.

— Ось де треба шукати! — просичав він.

— Господи, невже ми досягли мети! — зрадів стомлений від незвичної роботи і майже зневірений у розшуках священик. — «Третя камера і…

— … вниз», — закінчив Павлюк.

Пошаривши кілька хвилин променем, вилаявся.

— Йолопи! Скільки часу згаяли, а розгадка така проста.

У дальньому кутку камери під час уважного огляду підлоги він помітив, що одна з кам'яних плит нещільно прилягає до інших.

— Ломик! — наказав Павлюк. Священик подав інструмент.

Ломик заклали в щілину, спільними зусиллями спробували підважити плиту. Проте зрушити її з місця не вдалося.

— Може, покличемо Дем'янка? — запропонував Павлюк. — Утрьох швидко вивернемо її.

— Ніякого Дем'янка, — сердито відповів священик. — Упораємось і самі. Ви відпочили? Наляжемо ще разок. Треба спочатку розхитати її.

Тільки взялися до роботи, як Дем'янко покликав священика нагору.

Трохи згодом, випровадивши небажаних гостей, Іваньо замкнув двері, повернувся в кімнату, де сиділи Павлюк і Дем'янко.

— Мені справді щось погано, — поскаржився він. — Нудить, у голові паморочиться.

— Сплохували, святий отче, — Павлюк не приховував насмішки. В глибині душі він навіть зловтішався — Іваньо, такий передбачливий і обережний, не розрахував своїх сил. — Поспіть трохи. Вночі треба все кінчати і їхати. Швидше їхати. Мені дуже не подобаються ці будівельники. Пора…

Швидко глянув на Дем'янка, бажаючи перевірити враження від своєї відвертості. Проте Дем'янко, здавалось, не звернув уваги на його слова.

— Ось що, Дем'янко, — після короткої мовчанки твердо сказав Павлюк. Він прийняв важливе рішення. Досі як Павлюк, так і Іваньо не хотіли відкривати Дем'янкові своєї таємниці. Але тепер виходу не було. Іваньо ні на що не здатний, а самому Павлюкові не впоратися. — Ми шукаємо скарб — церковні коштовності. Їх під час війни сховали в підземеллі. Ми вже майже добралися до тайника. Але там, мабуть, є сейф… Так просто його не відкриєш…

— Пусте, — перебив Дем'янко. — Коштовності не продаси, зловлять з ними.

— Не перебивайте мене безглуздими зауваженнями, — знизавши плечем, злісно сказав Павлюк і провадив далі: — Тол і запальники лежать у мене на квартирі. Підемо разом. Зрозуміли?

— Зрозумів.

— Святий отче! Е, та він уже… Ну, нехай.

Іваньо задрімав, поклавши голову на стіл. Вийшли з костьолу через внутрішні двері, замкнули їх і попрямували до ресторану.

Павлюк ішов бадьоро,