Юрій Іванович Усиченко - Вулиця Без світання

і вирішимо, як бути далі. До речі, мало не забув! Ще одна обставина романтичного характеру.

— Ну? — посміхнувся Воробйов. — Цікаво.

Полковник розповів про Богданну.

— Ми дуже довго розмовляли з нею, і, на мою думку, її віра в бога добре-таки похитнулася… Правда, такі речі одразу не викорениш. Головне, дівчина розумна й чесна, сама розбереться. Так ось, треба разом обміркувати все і діяти. Я й відпочити вам не дам, зволікати не можна.

— Нічого, невелика кривда. Головне, застукати Блеквуда зненацька, не прогаяти моменту, не дати змоги знищити список. Побачить, що справа кепська, і зжере папірець. Піймаємо тоді, як кажуть, облизня.

Грицай посміхнувся:

— Подавиться.

Наступного дня Дем'янкові довелося залишити спостережний пост біля вікна. Іваньо й Павлюк уже давним-давно спустилися в підземелля, щоб надолужити час, згаяний учора через відвідини костьолу церковним начальством. Дем'янко помітив, що Павлюк почав нервувати. Інстинктом злочинця відчував щось недобре і непокоївся, ще не розуміючи причини тривоги. Він ладен був день і ніч сидіти в підземеллі, аби тільки швидше знайти документ і швидше втекти з Кленова.

Пробігши коридором, Дем'янко шарпнув двері, що закривали вхід у підземелля, стривожено покликав:

— Святий отче! Ідіть сюди!

Іваньо швидко піднявся. Праву руку тримав під сутаною, витрішкуваті очі його дивилися пильно й занепокоєно.

— В чому річ? — пошепки запитав він.

— Якісь двоє підійшли до дверей, дзвонять.

Справді, з протилежного боку коридора донісся деренчливий звук електричного дзвоника.

— Двоє? — повторив Іваньо. — Тільки двоє?

— Так.

— Ви певні? Десь збоку немає засідки?

— Певен.

— Добре. Павлюк!

— Я вас слухаю, святий отче.

Павлюк теж вийшов із підземелля і уважно слухав цю швидку розмову.

— Зайдіть у ту кімнату і сховайтесь у ніші. Почну стріляти, атакуйте їх з тилу.

— Ходімо, Дем'янко…

…Іваньо зустрів Грицая, як давнього знайомого.

— А, це ви! Як ся маєте?

— По-різному. Будь ласка, знайомтесь, мій помічник, технік-будівельник Воробйов.

Іваньо вклонився. Воробйов відповів кивком.

— Усе справи, справи, — говорив Грицай, підтримуючи, заданий Іваньо фамільярний тон і, не чекаючи запрошення, ввійшов у коридор, жестом покликавши за собою Воробйова. Іваньо, що не збирався пускати в костьол гостей, змушений був відступити перед цим ввічливим натиском. Простий в манерах і мові, Грицай раз у раз завдавав відчутних ударів хитрому Іваньо. Священик розумів це, в душі лютував, а зробити нічого не міг. Грицай вмить зміркував, які переваги дає фамільярність у поводженні. Він попрямував коридором, весело гуторячи, наче був упевнений в тому, що своєю появою зробив священикові величезну приємність.

Воробйов ішов слідом за товаришем, з цікавістю розглядаючи все навколо. Позаду них простував Іваньо. Блакитні очі його налилися холодною люттю і страхом. Боявся Іваньо недаремно. Вони з Павлюком так поспішно вискочили з підземелля, що забули там інструменти — молоток і стальний ломик, яким видовбували камені з стіни. Їх неодмінно помітять непрохані гості. Помітять і ще дещо, далеко важливіше… Нізащо не можна пускати їх униз… Нізащо! Іваньо відчував непереборне бажання вийняти пістолет і вистрілити в широку спину Грицая. Проте розумів, що стріляти не можна. Контррозвідники Воробйов і Грицай чи будівельники — все одно вони десь сказали, куди йдуть, коли повернуться. Якщо вбити їх, розшуки почнуться сьогодні ж увечері і насамперед тут, у костьолі. І тоді все загине… Та й убити їх не просто — обидва дужі, міцні, поки прибіжать Павлюк і Дем'янко, невідомо, чим скінчиться сутичка…

— Послухайте, — окликнув Іваньо. — Заждіть хвилинку.

— Будь ласка, — зупинився Грицай.

— Сьогодні день мого святого, і я хотів би почастувати вас на його честь. Вип'ємо вина.

— Вина? — пропозиція здивувала Грицая. — Що ж, після прогулянки по підземеллю це не так погано. Якої ви думки? — обернувся він до Воробйова.

— Я цілком згоден з вами.

— Ні, не потім, а зараз. Я, мабуть, не піду з вами вниз.

Відмовлятися якось було незручно.

— Коли так, можна й зараз, — неохоче згодився Грицай.

— Тільки ненадовго, — попередив Воробйов. — Через дві годний нас чекають у конторі.

— Встигнете. Прошу вас сюди. — Іваньо ввів їх у кімнату, де приймав Грицая під час першої зустрічі.

— Сідайте…

Із шафи в кутку дістав пузатий, обплетений соломою бутель.

— Токайське, з монастирських погребів.

Поставив на стіл три склянки, налив вина.

— Беріть — яка на кого дивиться.

Сам узяв склянку останнім. Грицай посміхнувся.

— Даремна обережність. Не думаємо, щоб ви хотіли нас отруїти.

— Хтозна, що ви думаєте, — багатозначно сказав Іваньо.

— Хто-хто, а ви, напевне, знаєте, — в тон йому промовив Грицай.

Священик підніс до губів склянку.

— За ваше здоров'я.

— Дякую! За ваше здоров'я, — відповів Грицай.

Випили.

— Скажіть, а давно існує цей костьол? — запитав Грицай.

— Понад чотириста років, — з охотою відповів Іваньо. — Заснований в тисяча п'ятсот дев'ятому році.

— І з того часу не перебудовувався? — і собі запитав Воробйов.

— Ні, чого ж. Він розширювався. Було збудовано нові бічні вівтарі. До шістнадцятого століття належить тільки центральна частина храму…

— А підземелля лишилося без змін з того часу? — запитав Воробйов. — Це я до того кажу, — пояснив Грицаєві, — що в середньовічні часи інквізитори любили всілякі таємні приміщення, секретні ходи між стінами. Може, й тут такі є, треба подивитись. Там стіна послаблена і тому може тріснути швидше, ніж звичайна.

— Ви маєте рацію, — згодився Грицай.

— У нас в підземеллі нічого такого нема, — заперечив отець Іваньо.

— Ви певні? — спитав Воробйов.

— План, — коротко відповів священик. — Перший план готували спеціально для епіскопа. Від нього нічого б не