Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

І ніде ні сірника, ні недокурка. Напевне, не курець. Далі сліди тяглися до міста. На жаль, я не міг зробити з них зліпки.

Я добряче натрудив ногу, і вона рознилась у щиколотку.

Тепер можна і на хлібозавод.

Мотоцикл нагрівся на сонці, і від нього пашіло жаром. Зустрічний вітер скоро остудив і його, і мене. Я вже поцінував побачене. Висновок один: Шепетин «знайомий» жив у місті. І засумнівався, щоб вона встигла когось попередити: від блокпоста до міста п'ять кілометрів, та п'ять назад. Принаймні як для жінки в її літах треба не менше трьох годин. А я поїхав на початку п'ятої і вдруге прибув о сьомій. Замало для неї часу. Хіба що бігла чи сіла на поїзд. Поїзд відпадав: пасажирський проходив уранці. І Шепета складала сіно в копичку.

Проте сліди тяглися в місто. Не в Березівку. Я насторожено зиркав на будинки. В якомусь із них мешкав той, спробуй дізнатися, хто він і на якій вулиці. А що в місті — я впевнений, попри сумніви щодо Шепети. Чому б їй назад не вернутись попутною машиною? А й справді! Те мені зовсім випало з голови. Чи автобусом? Я поклав собі поцікавитися розкладом руху автобусів.

Запахло свіжим хлібом. Згадав, як мати пекла хліб, коли ми жили в Березівці. Чомусь і досі впам'ятку. Не кожного дня він свіжим з'являвся на столі, як тепер.

Таїнство починалося звечора, коли мати, пов'язавши голову білою косинкою, замішувала діжу, а я сидів на стільчику поблизу і пильнував за її руками, що безнастанно впірнали в діжу, і мені починало здаватись, що руки її теж із тіста і вся вона м'яка й пахуча. Сидячи засинав, і мати переносила мене на ліжко.

Прокидався, коли під вікном походжав ранок, а на столі лежали золотисті пахучі хлібини. Мати скроплювала їх водою і обтушковувала чистимрядном. Маленька, розломлена навпіл паляничка чекала на мене край стола…

Тепер у селах рідко хто випікав хліб. І печі, з яких вигодовано не одне покоління, вибралися з домівок. Але хліб — у всіх на столі.

Як пахне свіжим хлібом!

Саме у ворота заводу в'їжджала машина, і я прилаштувався за нею. Показав черговому посвідчення, поставив мотоцикл біля прохідної. Ще навчаючись у школі, я тут був на екскурсії, отож пам'ятав, де розташований хлібопекарний цех. Мені не хотілося когось просити показати Сташко. Зупинився коло Дошки пошани в сподіванні побачити її портрет.І надибав у першому ряді ліворуч. На мене строго дивилась вилицювата жінка в рябенькій хустині. Ударник комуністичної праці, кращий пекар. Заплющився, щоб запам'ятати її.

Цех починався з прибудови для механічних тістомісів. Жінки, одягнуті в білі халати, не звертали на мене уваги. Виважували тісто на транспортер, накладали у форми, і воно рухалось, погойдуючись, затим зникало в отворі стіни. Вже звідси відчувалося близьке джерело тепла. Коли я переступив поріг пекарні, мене відразу огорнула густа духмяна задуха, наче потрапив до парилки. Градусів шістдесят, не менше. Аж важко дихалось від незвички. А жінки виймали хліб на полички чотириколісних стелажів, інші порались біля печей, ліпили бублики та булочки, наче їм не дошкуляла жарота.

Сташко, високу, дебелу, вгледів за стелажем. З фотографії не взнаєш, яка на зріст.

— Насте Данилівно, мені треба з вами поговорити.

— Ви з газети? — вона завиграшки розвернула стелаж.

Поруч із нею я скидався на хлопчака.

— Так, — сказав неправду, бо на нас почали зглядатись робітниці.

— Ходімо за мною.

Вона попхала стелаж проходом за печі, в глиб цеху. В мене змокріла майка між лопатками і прилипла до спини.

— Куди це ви його транспортуєте?

— Щоб прохолов, — повернула до мене широке обличчя. — Як у нас?

— Трохи гаряче.

— Трохи чи добряче? — перепитала з лукавинкою. — А ми призвичаїлись. Вірите, вдома мерзну, коли дітям парко.

Вона завезла стелаж у кімнату, наскрізь пропахлу хлібом. Вийшли надвір, і Сташко з приємністю набрала повні легені повітря, сіла на лавку під цехом.

— Тільки ви недовго, бо скоро виймати хліб, — попередила.

Я витер хустинкою спітніле чоло й шию. А на Сташко — ні росинки.

— Ви давно тут працюєте?

— Ще до війни. Вважайте, без окупації років двадцять.

— І весь час пекарем?

— До війни — в тістомісах, опісля, до сорок восьмого року, розвозила конячиною хліб, щоб наглядати за дітьми.

— І багато у вас дітей?

— Троє, росли сиротами. Везу хліб — і заскочу додому. Ет, — махнула рукою, — що згадувати. Повиростали, живі-здорові, онуків бавлю.

— А чоловік?

— Загинув на тій проклятущій… — міцно стулила губи.

Поглядаючи на неї, дужу, костисту, з великими натрудженими руками, я подумав, що кращої натури для пам'ятника матерям, котрі виходили, поставили на ноги повоєнних напівсиріт, не знайти.

— Ви тільки по місту їздили?

— Ну да, тоді ж хліб видавали по картках.

— І в Березівку возили? — зненацька підкинув запитання.

— У село? А це чого? — здвигнула широкими плечима. — В села хліб не доставляли.

— Точно?

— Авжеж, я одна була на всеньке місто, — сказала з погордою.

— Пригадайте, Насте Данилівно, може, їздили в Березівку?

Сташко насторожено, підозріло звела на мене очі.

— Слухайте, ви з газети?

— Я з міліції. І мене цікавить саме осінь сорок четвертого року.

— Сорок четвертого… Ні, не їздила, — жінка замислено поглядала на градирню, по якій статечно походжали голуби. — У мене там навіть родичів нема. І ніколи не була в Березівці. — Сташко перевела на мене здивований погляд сірих очей.

Я їй чомусь повірив, хоча з огляду на її статуру і зовнішність цілком могла зійти за спільницю злочинця або навіть сама його вчинити.

Отже, хлібозавод залишив ні з чим. Версія Великошича луснула. Поспішив до нього розповісти