Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

— Чому видалось їй?

— Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовенко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

— Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

Але ж…

— Слухай мене, Арсене, справа надто серйозна, — сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування. — Ти вже маєш попередження. Легковажити неслід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

— Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

— Післязавтра встану.

— Гаразд. Тобі не потрібні справи?

— Ні.

— Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.

— Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набурмосено поцікавився.

— А ти подумай, — відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і круто змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, живий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скільки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо ускладнював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв перевірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.

У місті небагато підприємств і установ. Тому людина, коли влаштовувалась на роботу, довго працювала на одному місці. Це і допомогло мені швидко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібозавод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.

Сташко Анастасія Данилівна… Знову, жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відомих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жовтим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішувати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.

— Полежав би.

— Ще буде час і для лежання, — відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

— Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?

— Уже не болить.

— Арсене, бережись, — попросила слізно.

Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

— Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

— Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси. Звулиці кинув погляд на хату — цинкова жерсть сліпуче вилискувала на даху, і наш досі непоказний будинок здавався помолоділим, ніби вбрався у святкові обладунки. А ще новий паркан, фарбована веранда. І лише тепер зрозумів, чому мати настояла на ремонті: в молодих не тільки життя повинно бути гарне. Таки приємно принести дружину в оновлений дім.

Спочатку вирішив поїхати до лісосмуги, оглянути місце, де три дні тому ледве не скрутив собі в'язи. Мало надіявся, що після двох дощів, хай і короткочасних, збереглися чіткі відбитки слідів. Але перевірити не зайве. Я швиденько вибрався на околицю і помчав дорогою на блокпост. Манлива Лебідка залишилась позаду, а вдалині марив березовий гай, оперезаний жовтим паском стерні.

Приглядався до стовпів. Ні на жодному не помітив слідів дроту. Чи поминув його, чи забув якийсаме. Ніякої позначки я не поставив. Шкода. Кляв свій страх і розгубленість. Розвернувся десь за кілометр від полустанка і зупинився, щоб зібратися з думками. Мені ніщо не заважало — на шляху безлюдно. Відтворив у пам'яті події того вечора… Авжеж, я тоді бачив вогні над містом. Виходить, стовп значно ближче. І дерево росло з краю лісосмуги, ніби вибігло з неї.

Поволі рушив придивляючись. На корі обов'язково залишився пружок із протилежного боку, від лісосмуги, де на кільце дроту припало силове навантаження від удару. Так, з дороги мені його не помітити. Он липа. Зійшов і оглянув. Нема. Поїхав далі. Акація. Нема. Дубок, березка, граб… Сторонній людині видалась би дивною моя поведінка: наче вітався з деревами.

Клен на смужці стерні. Підійшов. Є! Кора обшморгнута. І розмиті сліди. З них, звичайно, не зробиш гіпсові зліпки. Моїх теж достобіса. Я подався на протилежний бік дороги, до телеграфного стовпа. На ньому ніякого знаку, тільки ямки на землі. Вернувся до клена.

Ось тут за стовбуром сидів зловмисник навпочіпки, очікуючи, коли з'явиться на шляху світло фари. І тільки я виїхав, як він натягнув дріт і прив'язав.

Я пішов по сліду. Ага, постояв за кущем глоду — і побіг. На стежці в лісосмузі добре розпізнавались засохлі, розмиті відбитки широких носків черевиків. Нападник не вважав за потрібне їх приховувати. Видать, недосвідчений. О, знову зупинився метрів за триста від попереднього місця. Мабуть, стежив, як спрацює його пастка. Топтався.