Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

пасма на їх природне місце, цілком відкривши блискучу рожеву лисину. Потім він нахилив голову до генератора — і так залишився. А Андрій Антонович підійшов до генератора, узявся за ручки керування рефлектором.

— Ой! — скрикнув Містер-Пітерс. — Це ж він його голову просвічувати хоче… А генератор настроєний на дуже коротку хвилю… Він спалить йому шкіру, рятуйте!..

Тим часом Андрій Антонович скерував рефлектор на голову Потапича; видно було, як той стривожено підстрибнув: мабуть, проміння, дійсно, припікало. Проте, Андрій Антонович поважно рухом руки примусив Потапича сісти назад. Він щось сказав йому. Потапич покірно сів, але весь час їжився, немов його поливали гарячою водою. А Андрій Антонович старанно скеровував на нього рефлектор.

Ганна, пересилюючи сміх, проговорила:

— Це виходить, Андрій Антонович хоче, щоб і в Потапича на лисині нове волосся зросло… Ой, лишенько, як цікаво!

— Почекайте, як би це не закінчилося погано, — відповів Містер-Пітерс. — Адже він не знає ні експозиції…

— Чого?

— Часу потрібного просвітлювання. Не знає він і ступня активності хвиль отакої довжини… Ну, так я й знав.

Потапич рвучко підстрибнув і став на рівні ноги. На обличчі в нього яскраво позначився біль. Він крутив головою — і довгі пасма його волосся підвелися вгору й так застигли, немов намагаючись відірватися від голови. Андрій Антонович збентежено завмер коло рефлектора. Він щось говорив Потапичу, але той не слухав, розмахуючи руками й підстрибуючи. Мабуть, біль дедалі більшав. А довгі пасма крутилися в повітрі, як наелектризовані.

— Ай! — скрикнула злякано Ганна.

І вони побачили, як одне довге пасмо відокремилося від голови Потапича й попливло в повітрі кудись до стіни.

Андрій Антонович остовпіло дивився на це видовище, а Потапич, неспроможний, видно, терпіти далі біль в обпаленій голові, схопився за неї обома руками. Але тієї ж хвилі він аж присів з переляку. Обличчя його застигло в гримасі здивування, змішаного з ляком і болем. В руках він тримав пасма волосся, що легко відокремилися від голови і залишилися в його руках. Вони просто висмикнулися з шкіри. Руки Потапича безпорадно потерли між пальцями ці пасма, відпустили їх: волосся впало на підлогу, Потапич знов схопився за голову. Він обмацував її швидкими шаленими рухами. І всюди, де він доторкався, випадало волосся. Через кілька секунд вся його голова блищала — на ній не залишилося жодної волосини. Потапич став остаточно лисим.

Ганна, здавалося, втратила здатність говорити. Вражена, вона мовчки дивилася на дивну подію, що відбувалася перед нею в межах світлого прямокутника. Містер-Пітерс скручував цигарку. Він бачив, як Потапич із стиснутими кулаками кинувся на переляканого Андрія Антоновича, як той зскочив з стільця й побіг до дверей лабораторії. Розлютований Потапич біг за ним. Ще секунди дві — і обидва зникли. Лабораторія спорожніла. Лише пасма волосся на підлозі були свідоцтвом того, що тільки-но відбулося в ній.

Світлий прямокутник телевізора сяяв байдужим жовтогарячим світлом…

13. ДВА БОКИ МЕДАЛІ

— Ага, ви тут? Ну, нарешті знайшов, — почули вони голос Олеся, що увійшов до кімнати. — А я вас шукав-шукав. Добре, що завідувач клубу сказав мені, що ви пішли сюди. Ти знаєш, Містер-Пітерс, що справа з коровами на щастя закінчується.

— Як?

— Та злива молока вже зменшилася майже втроє, скоро все стане на місце. Я такий радий… Проте, що то з вами таке?.. Чого ви такі, немов чогось об’їлися? Що трапилося? А це що за нова установка? Та відповідайте, будь ласка.

— Телевізор, — коротко відповів Містер-Пітерс.

— Хм… ну, добре… Оце, виходить, ти коло нього працював весь час?

— Коло нього.

— Гаразд. Що ж, не вийшло, чи що? Чого ти так відповідаєш, мов кожне слово в тебе дорожче золота?

Містер-Пітерс розповів Олесеві стисло про те, чому вони з Ганною були свідками. Олесь навіть присвиснув:

— Здорово!.. Оці пасма, що лежать там на підлозі?.. Хм… Цікаво, що й казати. Між іншим, це в тебе справжня перемога, Містер-Пітерс, цей твій телевізор. Така чіткість зображення, така чіткість — просто й слів немає.

Вперше з часу дивної події Містер-Пітерс слабо усміхнувся. Бачучи це, несміливо усміхнулася й Ганна. Вона подивилася на одного, на другого, і запитала:

— Але чому все це трапилось? Як це вийшло так, що волосся в бідного Потапича вилізло, а у кролів воно, навпаки, зростає?.. Та хоч би і в Андрія Антоновича — зовсім протилежна дія була?..

Містер-Пітерс знизав плечима:

— Різні експозиції, різні довжини хвилі.

А що Ганна тільки моргнула очима від такого вичерпного пояснення, то він додав:

— Ганночко, біологічні сторони справи — не моя спеціальність, слово честі, не моя. Хай Олесь вам з’ясує. Він же працював коло нього разом з Раєю…

Ганна повернулася до Олеся, Удавано сумним тоном вона сказала:

— Може, ви щось поясните мені? Ну нічого, нічогісінько не розумію…

— Справа ускладнюється тим, Ганно, — зауважив Олесь, — що я й сам як слід не знаю цього. Добре, я охоче поділюся з вами моїми думками, проте, попереджаю: все це лише мої припущення на підставі того, що мені доводилося взнати й чути раніше.

— Ну, а я не знаю й цього, — вже зовсім весело відгукнулася Ганна, — давайте, давайте.

Олесь почав:

— Наші ультракороткі хвилі, або, як я назвав би їх — надультракороткі хвилі, бо вони вже виходять за межі тих випромінювань, які наука називала досі ультракороткими, — дуже загадкове явище. Їх вплив, як ви знаєте, ми ще не вивчили. Ми можемо лише передбачити, що цей вплив дуже активний, значно активніший, ніж у звичайних ультракоротких хвиль. Але й там, у звичайних УКХ, ми ще багато чого не знаємо…

— Теж мені знавці, — іронічно сказала Ганна.

— Нічого не поробиш. Багато чого є на світі, що ми ще не вивчили як слід. Для цього ми й працюємо.