Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

двері. Ось стіл, що на ньому в лабораторії вони просвічували курей і курчат… Справді, це порожня лабораторія, де вони кілька хвилин тому були, розмовляли, звідки вони пішли сюди… Зображення світилося рівним жовтогарячим світлом, воно було невеличке — всього сантиметрів десять заввишки і сантиметрів п’ятнадцять завширшки. Але, дарма що цей розмір був невеликий, усі речі, усі риси було видно чітко й яскраво. Зображення трохи тремтіло, час від часу по ньому пробігали якісь тіні — мов хмарки. Ганна придивлялась, немов зачарована. Її очі помітили на столі перед генератором недокурену цигарку. Ганна сплеснула вражено руками:

— Слухайте, це ж… це я не знаю що… ви просто чарівник, Містер-Пітерс… та ні, мені мариться… цього не може бути!

— Якщо ви бачите, значить, може бути, — резонно відповів їй Містер-Пітерс. — Нічого дивного. Просто — сеанс телевізії, бачення радіом на віддалі. Нове тут хіба що удосконалена конструкція, та ще та обставина, що речі, які ми бачимо, ніщо спеціально не освітлює. Це так зване просте телебачення.

Він намагався говорити спокійно, немов і справді все це було цілком звичайним явищем. Проте, цього досягти йому не пощастило. Він і сам був у захопленні від свого нового апарата, що давав такий блискучий ефект.

— Але — як же все це виходить? Щоб бачити те, що робиться там… не розумію… — сумно сказала Ганна.

Містер-Пітерс розсміявся: стільки суму було в голосі Ганни.

— Знаєте що, — запропонував він, — зараз у лабораторії нікого немає. Давайте я поки що спробую з’ясувати вам усе це. Хочете?

Ганна зраділо погодилася — і Містер-Пітерс почав, поглядаючи на світле зображення в прямокутнику.

— Вам доводилося, Ганночко, бачити різні малюнки по журналах та газетах? Помічали ви, як саме зроблені ті малюнки? Чи звертали ви колись увагу на те, що ті малюнки не суцільні, а складені з окремих точок чи навіть квадратиків? Придивіться — і ви в цьому пересвідчитесь Кожен малюнок звичайного друку складений з чорних і білих точок, скажемо інакше — з чорних і білих елементів. Якщо ви дивитеся на таке зображення, на такий малюнок, не приглядаючись, то ви не помічаєте цих точок, цих елементів. Вони всі зливаються для вашого ока в суцільний малюнок — так сприймає їх наше око.

— А на фотографіях — там немає цих точок, там і справді зображення суцільне, — зауважила Ганна.

— Практично так, — усміхнувся Містер-Пітерс, — але мушу вас розчарувати, бо фотографія так само складається з окремих світлих і темних точок, елементів. Тільки це ще непомітніше для нашого ока, бо фотографічні елементи зовсім мікроскопічні.

— Он як… — проговорила Ганна.

— Так, так. От, кожне зображення, кожен малюнок можна розбити на певну кількість таких точок чи елементів потрібної нам величини. Ми можемо розбити зображення на великі елементи, на квадратики — і тоді цей малюнок здаватиметься нам грубим, некрасивим. Розіб’ємо на більшу кількість елементів, але відповідно зменшимо ці елементи — і око сприйме такий малюнок, як красивий, тонко зроблений.

— Добре. Але при чому тут радіо?

— А ось при чому. Моя установка там, у лабораторії, за допомогою осібного диску, розбиває все, що перебуває перед її об’єктивом, на окремі елементи. На малесенькі світлі й темні плямки, крапки. Не відразу, а поступово. Диск швидко обертається — і під час кожного обертання вихоплює із загального зображення лише окрему крапку. Залежно від цього генератор, зв’язаний з приладом, пересилає нам сюди сильний чи слабий імпульс коливань: світла точка — сильний імпульс, слаба, темна точка — і імпульс слабий. Розумієте?

— Ро… розумію, — нерішуче відповіла Ганна.

— Ну, так. А цей мій прилад, що поєднує властивості приймача й телевізора, вловлює ті коливання, підсилює їх. Ви бачили, як у грушці бігав тонесенький промінь світла?.. Так от, він рухається залежно від коливань, що їх ми дістаємо від генератора. І сила його, яскравість теж від того залежить. Промінь дуже швидко бігає по дну грушки і залишає по ній світлові смужки, складені з тих самих точок, що їх бачить там, у лабораторії, об’єктив мого передавального апарата. А наше око не встигає запам’ятати всі окремі точки й смужки. Вони в нашому оці зливаються в суцільне зображення — зовсім так само, як у кіно. Там ви бачите окремі кадри, але око сприймає їх як суцільне рухоме зображення. Отак і тут. Все цілком зрозуміле, чи не так?

Ганна не те, щоб усе зрозуміла. Але уявити собі дещо вона спромоглася. Вона розкрила губи, щоб відповісти, але очі її зразу блиснули, і вона вказала на прямокутник.

— Дивіться… хтось увіходить до лабораторії!

Справді, у прямокутнику було яскраво видно, як обережно хтось відкривав двері до лабораторії. Через кілька секунд показалась чиясь голова, що озирнулася. Пересвідчившись, що в лабораторії нікого немає, чоловік увійшов до кімнати й рукою покликав когось ще. Він повернувся обличчям до генератора…

— Та це ж наш Андрій Антонович! — радісно вигукнув Містер-Пітерс. — Мабуть, прибирати прийшов.

Але Андрій Антонович (бо це, дійсно, був саме він) і не збирався прибирати. Він уважно подивився на генератор, кивнув головою й озирнувся ще. За ним увійшов ще чоловік. То був…

— Наш сторож Потапич, — доповіла тепер уже Ганна. — Але як же яскраво все видно.

— Будьте певні, — відповів Містер-Пітерс. — Проте — що ж вони робитимуть? Навіщо Андрій Антонович привів сюди його?

Потапич зняв шапку. Дивна лисина була в цього чоловіка… Верхня частина голови була цілком лиса, як коліно. Але з обох боків і ззаду залишилися довгі пасма волосся. Кокетливий сторож зачісував їх з обох боків і ззаду вгору так, що вони прикривали собою лисину. Не придивляючись уважно, дивлячись здаля, можна було й не помітити лисини — так майстерно й старанно маскував її тими пасмами Потапич. Але зараз він, очевидно, забув думати про зачіску.

Таємничим жестом Андрій Антонович вказав Потапичу на стілець біля столу. Той сів. Андрій Антонович сказав йому щось. Потапич, погоджуючись, запустив руку в зачіску й зруйнував її. Більш того, він акуратно відпустив