Пауло Коельо - Бріда

— Сукня потрібна мені сьогодні, — нагадала Бріда.

Схоже, настрій у неї був поганий, але не через це.

Вона знала, мати зробить усе від неї залежне, щоб задовольнити будь-яке її бажання.

Отже, доведеться ризикнути знову. Поставити запитання з тих, які діти не люблять, бо вважають себе людьми незалежними, вільними, спроможними самостійно давати раду своїм проблемам.

— У тебе якийсь клопіт, дочко?

— Тобі доводилося любити двох чоловіків водночас, мамо?

У тоні її голосу був виклик, так ніби світ наставляв свої пастки лише проти неї.

Мати вмочила пончика у філіжанку з чаєм і делікатно його надкусила. Її погляд полинув до далекого, майже втраченого часу.

— Так, доводилося.

Бріда подивилася на неї майже з переляком.

Мати всміхнулася. І запропонувала продовжити їхню прогулянку.

— Твій батько був моїм першим і моїм найбільшим коханням, — сказала вона, коли вони вийшли з ресторану. — Я щаслива поруч із ним. Я мала все, про що мріяла, ще тоді, коли була набагато молодша, ніж ти тепер. У ті часи, як я, так і мої подруги, вважали, що кохання — єдиний мотив життя. Та, котрій не пощастить зустріти свого судженого, не може стверджувати, що її мрії здійснилися.

— Ближче до нашої теми, мамо, — у голосі Брід и прозвучало нетерпіння.

— У мене було кілька мрій. Наприклад, я мріяла здійснити щось подібне до того, що вдалося тобі: переселитися до великою міста, пізнати світ, який був за межами мого містечка. Єдиний спосіб переконати моїх батьків у тому, щоб вони підтримали моє рішення, було сказати їм, що я хочу вчитися десь далеко, опанувати професію, яку не можна було опанувати тут.

Я не могла заснути протягом кількох ночей, думаючи про свою розмову з ними. Обмірковувала кожну фразу, яку я їм скажу, те, що вони мені скажуть у відповідь і які аргументи я застосую в подальшій розмові.

Її мати ніколи не розмовляла на такі теми. Бріда була розчулена й відчувала певне каяття. Вони з матір’ю могли б і раніше мати такі хвилини, як ця, але кожна з них жила у своєму окремому світі, зі своїми цінностями.

— За два дні до своєї розмови з батьками я познайомилася з твоїм батьком. Я подивилася йому у вічі й побачила в них особливий блиск, переживши таке відчуття, ніби зустріла людину, яку найбільше хотіла зустріти у своєму житті.

— Я знаю це відчуття, мамо.

— Після того як я познайомилася з твоїм батьком, я зрозуміла, що мій пошук завершено. Я не прагнула більше шукати пояснення світу й більше не нудилася тим, що живу тут, серед тих самих людей і роблячи одне й те саме. Кожен день я тепер переживала по-іншому, бо велике кохання зробило мій світ багатим і розмаїтим.

Ми стали нареченими, потім одружилися. І я ніколи не розповідала йому про свої мрії жити у великому місті, познайомитися з іншими краями та з іншими людьми. Бо, несподівано для мене, весь світ умістився в моєму містечку. Кохання пояснило моє життя.

— Ти говорила про іншого чоловіка, мамо.

— Ходімо, я тобі щось покажу, — тільки й промовила мати.

Вони підійшли до сходів, які підіймалися до єдиної католицької церкви в містечку, що вже не раз була зруйнована в релігійних війнах і не раз відбудовувалася. Бріда ходила сюди щонеділі на службу Божу й підійматися цими сходами — в її дитячі роки — було для неї справжньою мукою. Там, де починалися перила, стояли статуї двох святих — апостола Павла ліворуч, апостола Сантьяго праворуч, — обидві вже досить-таки зруйновані часом і туристами. Земля була вкрита опалим листям, ніби в цій місцевості наближалася осінь — замість весни.

Церква стояла на самій вершині пагорба і знизу її було не видно — вона ховалася за деревами. Мати сіла на першій сходинці й запросила Бріду зробити те саме.

— Це сталося тут, — сказала мати. — Одного дня, з причини, якої я вже не пам’ятаю, я вирішила пополудні помолитися. Мені треба було побути самій-одній, поміркувати над своїм життям, і я подумала, що церква на пагорбі — дуже зручне для цього місце.

Проте коли я прийшла сюди, то побачила якогось чоловіка. Він сидів там, де сидиш ти, з двома валізами поруч нього і, здавалося, заблукав — щось розпачливо намагався знайти у книжці, яка була розкрита в його руках. Я подумала, що це турист, який шукає готель, і вирішила підійти до нього. Я сама почала розмову. Він здався мені спочатку якимсь стривоженим, але швидко призвичаївся до моєї присутності.

Він сказав мені, що не заблукав. Він археолог і їде машиною на північ, — де знайдено якісь руїни, — але його двигун раптом заглух. Механік уже виїхав йому на допомогу, й, чекаючи його, археолог вирішив оглянути церкву. Він поставив мені кілька запитань про наше містечко, про навколишні села, про історичні пам’ятки.

Несподівано проблеми, що обсіли мене в той день, зникли немов якимсь чудом. Я відчула себе потрібною й почала розповідати йому все, що знала, зрозумівши, що ті багато років, які я тут прожила, наповнені змістом. Адже переді мною був чоловік, який вивчав людей і народи і був спроможний зберегти назавжди, для всіх майбутніх поколінь, усе, що я чула або відкрила ще у своєму дитинстві. Той чоловік, який сидів на сходах, зумів мене переконати, що я важлива для світу та для історії моєї країни. Я відчула себе необхідною, а це одне з найкращих відчуттів, які може пережити людина.

Коли я розповіла йому про церкву, ми заговорили про інші речі. Я розповіла йому, що пишаюся своїм містом, а він мені відповів цитатою з