Пауло Коельо - Бріда

письменника, чийого імені я не пам’ятаю, який сказав, що «його село дало йому владу над усім світом».

— То був Лев Толстой, — сказала Бріда.

Але її мати мандрувала в часі, як і вона одного дня. Тільки що їй не потрібні були собори в космічному просторі, підземні бібліотеки та вкриті порохом книги; їй вистачало спогадів про один весняний день і про чоловіка з валізами, який сидів на сходах.

— Ми розмовляли протягом якогось часу. Я була вільна до вечора й могла залишатися з ним, але щогодини міг з’явитися механік. І я вирішила максимально використати кожну секунду. Стала розпитувати про його світ, про археологічні розкопки, про те, як має бути цікаво повертати минуле в сьогоднішній день. Він розповідав мені про воїнів, мудреців і піратів, які жили колись у наших краях.

Коли я прийшла до тями, сонце вже докотилося до обрію, і ще ніколи в моєму житті півдня не проминало для мене так швидко.

Я зрозуміла, що він почуває себе так само, як і я. Він безперервно ставив мені запитання, бо явно не хотів, щоб наша розмова урвалася, не хотів надати мені час сказати, що я вже повинна йти. Він говорив, не змовкаючи, розповідав мені про все, що йому довелося пережити аж до того дня і хотів почути те саме від мене. Я помітила, що в погляді, яким він на мене дивився, було жадання, хоч я мала тоді вдвічі більше років, ніж ти тепер.

Та була весна, в повітрі плавали пахощі чогось нового, і я знову відчула себе молодою. У наших краях росте одна квітка, яка розквітає лише восени; так от, я відчула себе тією квіткою. Так ніби зненацька, коли вже настала осінь мого життя, коли я вже думала, що прожила все, що можна прожити, з’явився той чоловік на сходах, з’явився для того, аби показати мені, що жодне почуття — як кохання, наприклад, — не старіє разом із тілом. Почуття належать до світу, якого я не знаю, але це світ, де не існує ні час, ні простір, ні межі.

Мати замовкла на кілька хвилин. Але її погляд усе ще блукав далеко в часі, де залишилася та весна.

— Отже, я почувала себе юною дівчиною у свої тридцять вісім років, почувала себе знову жаданою. Він не хотів, щоб я пішла. І в якусь мить замовк і заглянув у глибінь моїх очей. Так ніби його серце почуло мої думки й хотіло сказати мені, що так, це правда, що я дуже йому дорога. Якийсь час ми мовчали, а тоді попрощалися. А механік так і не з’явився.

Багато днів потому я думала, чи той чоловік існував насправді, чи то був янгол, якого Бог послав до мене, щоб навчити мене таємної науки життя. Зрештою я дійшла висновку, що то був таки чоловік. Чоловік, який кохав мене, хай навіть те кохання тривало лише півдня й за ті півдня він поділився зі мною всім, що накопичилося в нього протягом усього його життя — своїми боріннями, своїм екстазом, своїми труднощами і мріями. І я теж усе віддала йому протягом того півдня — я була йому супутницею, дружиною, коханкою. За ті кілька годин я пережила кохання всього свого життя.

Мати подивилася на дочку. Їй хотілося, щоб дочка зрозуміла все. Але десь у глибині душі вона вважала, що Бріда живе у світі, в якому цей вид кохання більше не існує.

— Я ніколи не переставала кохати твого батька, моя любов до нього не уривалася бодай на день, — сказала вона. — Він завжди перебував зі мною поруч, віддавав мені все найкраще, що в нього було, і я хочу залишитися з ним до кінця своїх днів. Але серце — таємниця, і я ніколи не зможу зрозуміти, що тоді зі мною було. Я знаю тільки, що та зустріч допомогла мені більше повірити в себе, показавши мені, що я ще спроможна кохати й бути жаданою й навчивши мене чогось такого, чого я не забуду ніколи: коли ви зустрічаєтеся у своєму житті з чимось надзвичайно важливим, то це не означає, що ви повинні відмовитися від усього іншого.

Вряди-годи я досі згадую про нього. Мені хотілося б знати, де він тепер, чи знайшов він те, що шукав у той день, чи він живий, чи Бог уже забрав його душу до Себе. Я знаю, він ніколи не повернеться — і лише тому я змогла кохати його так сильно і з такою впевненістю. Бо той день не може повторитися — адже тоді ми віддалися одне одному цілком.

Мати підвелася.

— Мені час іти додому, щоб закінчити твою сукню, — сказала вона.

— Я хочу ще трохи побути тут, — відповіла Бріда.

Мати підійшла до дочки й ніжно поцілувала її.

— Дякую, що ти мене вислухала. Я вперше розповіла цю історію. Боялася, що мені доведеться й померти з нею, і тоді вона зникла б із лиця землі. А тепер ти зберігатимеш її для мене.

Бріда піднялася сходами й зупинилася перед церквою. Невеличка й кругла, вона була великою гордістю краю, однією з перших святинь християнства на цих землях, і щороку дослідники й туристи приїздили оглядати її. Від первісного храму, збудованого тут у п’ятому сторіччі, не збереглося нічого, крім кількох ділянок підлоги; кожне зруйнування, проте, залишало якусь частину неушкодженою, а тому відвідувач міг простежити історію кількох архітектурних стилей, оглядаючи лише одну будівлю.

У церкві грав орган, і Бріда протягом якогось часу слухала музику. У цій церкві все було добре пояснене, всесвіт тут перебував там, де й мусив перебувати, й той, хто заходив у її двері, міг більше не турбуватися ні про що. Тут не існували таємничі сили, що витали над людьми, не існували темні ночі, в які треба було вірити, не розуміючи їх. Уже ніхто не спалював людей на