Себастьян Фолкс - Пташиний спів

з-під пошарпаних шортів, його великі зуби, які було видно під час посмішки, і завжди нечесане волосся, пригладжуване зрідка батьковою рукою.

На фронті він нечасто думав про дім. У його гаманці була фотокартка Маргарет, але не сина. У Джека голова завжди була надто зайнята думками, щоби пам’ятати ще й про незначні речі. Чоловіка вже майже рік не було вдома. Йому не вірилось, коли Шоу повідомив, що за хорошої погоди гарматні постріли долинали навіть із Лондона. Це місце — зважаючи на його майже постійне перебування під землею — здавалося надто далеким від звичних вулиць та будинків. Він навіть не знав, яке тут найближче село. Здавалося, що його ніби перенесли до якогось іншого світу.

Тієї ночі його поставили вартовим на стрілецькій сходинці у кінці траншеї замість Тайсона, який ще не повернувся з-під землі. Взагалі-то мінери не зобов’язані вартувати, але їхній головний домовився із піхотою: через значну активність ворога та небезпеку перебування під землею піхотинці забезпечують бойове прикриття мінерів, а ті, у свою чергу, будуть допомагати піхоті стояти на варті. Джек уже не розрізняв день та ніч. У його житті чергувалися темрява тунелю, вечірні сутінки у переміжному артилерійському вогні та нічна темрява траншеї у тіні плащ-палатки.

Джек прислухався до звуків на нейтральній ділянці землі перед ним. Німецькі нічні патрулі вже вийшли — вони пильнували рухи ворога та сіяли тривогу. Джек розумів, що й серед них бувають особливі вартові, які почують швидше, аніж він щось зробить, — але вартові в траншеях ніколи не розмовляли без нагальної потреби. З Лондона прибув піхотний батальйон — тунельників вони назвали «каналізаційними пацюками», використовуючи будь-яку можливість довести їхню неефективність як солдатів.

Джек настільки стомився, що спати він вже просто не міг. Рухи його тіла набули автоматизму, але звідки він черпав енергію — сказати не міг ніхто. Коли інші вже дрімали, він сидів без сну та навіть пильнував. Навкруги хтось уже спав на дошках на підлозі, а хтось сидів спиною до стіни, клюючи носом. Далі вздовж лінії фронту робітники ремонтували траншеї — їхній стукіт долітав до вух Джека.

Наразі в його голові дуже ясно вималювалось обличчя Джона: блідий одинокий хлопчисько десь у хвості ватаги вуличних хлопців, що через проблеми з ходою постійно шпортався. Він майже наяву чув його високий голосок, лондонський говір, завчені привітання та необгрунтовану життєрадісність. Він уявив цього хлопчика у палаті госпіталю з високою стелею і жовтавим світлом гасових ламп, поруч із накрохмаленими головними уборами сестер, оточеним запахом мила та дезінфікувальних засобів.

Сон підкрався до нього невидимим ворогом. Зловісне світло госпіталю змінилися лампами величезного лондонського бару на Лі-Брідж-роуд. З’явилися чоловіки у костюмах та капелюхах, укутані кільцями диму та з келихами в руках. Прийшли й інші образи, один за одним: кухня батьківського дому у Степні; парк та пес; знову освітлений паб, набитий людьми; обличчя Джона, його милого хлопчика. Джек відчував ману величезної спокуси — відпочинок для розуму, сон, — яка вартуватиме життя його товаришам. Але він не розумів, що вже спить, — його голова нахилилась уперед, впала між втомленими плечима, які годинами копали французьку землю без відпочинку.

До нього так і не дійшло, що він заснув, аж поки не прокинувся, падаючи уперед від удару чийогось чобота по щиколотці.

— Ім’я? — гаркнув офіцер.

— Фаєрбрейс, сер.

— А, це ти, Фаєрбрейс, — ще один голос, капітана Уїра, звучав здивовано.

— Ви спали? — запитав холодно перший офіцер.

— Я не знаю, сер. Я не слухав, а потім...

— Ви спали на варті. На вас чекає трибунал. Зайдіть до мене завтра о шостій. Ваш сержант вас приведе. Ви знаєте, яким буде покарання.

— Так, сер.

Джек дивився, як двоє чоловіків просуваються траншеєю, а потім звертають наліво. В темряві ночі виднілися лише вогники їхніх сигарет.

На варті Джека змінив Боб Вілер, іще один тунельник. Джек повернувся та побачив, що Тайсон та Шоу сплять під дерев’яною рамою — для нього місця вже не залишилось. Він узяв кілька сигарет і пішов назад комунікаційною траншеєю повз невпевнений оклик вартового. Він переліз через задню стінку допоміжної траншеї й опинився там, де зберігали боєприпаси та провіант — їх накрили брезентом від мжички. Склад охороняли троє чоловіків, включаючи сержанта, — Джек назвався й сказав, що йому треба до вітру, і вони пропустили його. Він знайшов дерево, ще не знищене артилерійським вогнем, сів під нього, розпалив цигарку та втягнув у себе дим. До війни він ніколи не торкався тютюну, а зараз це стало його найбільшою розрадою.

Якщо трибунал визнає його винним, то йому світить розстріл. Тунельники все частіше вважалися частиною армії, хоча вони і не підпадали під принизливу муштру та покарання для виховання бойової готовності, як піхотинці, а проте свій особливий статус окремішності вони втратили. Коли Джек приїхав на Іпр разом із лондонцями Алленом та Мортімером, йому сказали, що впродовж усієї війни вони перебуватимуть на одному місці, а піхотинці будуть змінюватися. А проте тунельників теж постійно переміщували, посилюючи ще більше той безлад, заради усунення якого їх організували. По суті вони стали солдатами, які повинні були вбивати ворога не лише мінами, але й багнетами або навіть голими руками, якщо виникала така необхідність.

Не таке життя уявляв собі Джек, коли ішов добровольцем на війну. У тридцятивосьмирічному віці він міг запросто уникнути служби, але в Лондоні неможливо було влаштуватися на роботу. Маргарет була старшою на десять років, і їй вистачало догляду за Джоном. Вона час від часу наймалася прибиральницею, але грошей не вистачало. Джек не думав, що війна триватиме так довго, — він обіцяв Маргарет за рік повернутися з відкладеною частиною зароблених грошей.