В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

піп від вистоялочки, але швидко впився, бо почав спершу співати божественних, а потім, забувши про все в світі, затяг сороміцьких пісень, отих, що співають на весіллях п’яні баби. А попадя не соромиться, тільки посміхається.

Співав, співав піп, а потім вже і мугикав, а далі схилився на стіл і заснув.

Понесли попадя з наймичкою п’яного попа, наче мертвого, у другу кімнату, а потім запропонували й гостям лягти відпочити. Самко погодився, побачивши, що Марко куняє.

Повела попадя гостей в якусь порожню кімнату, де вже були послані ліжка. Маркові усе байдуже, навіть і те, що, йдучи, він собі набив аж дві ґулі на лобі, зачепивши одвірки. Сів на ліжку, блимає очима, мов сова, та гикає голосно.

Пішла матушка, залишивши гостей. Марко схилився на ліжко й заснув. А Самко, хоч і хотів спати, але прийшло йому на думку, що чогось недарма поклала їх господиня спати окремо. Може так їй піп наказав, побачивши золотого, та оце вони змовилися, щоб їх обікрасти. Довго кріпився, не спав, а потім незчувся, як і заснув.

Ласкавий Мітріч

Ранком почув Самко за дверима балачку. Балакали піп, попадя та ще хтось третій; таким ласкавим та лагідним голосом промовляв щось отой третій, що гарно було слухати самий його голос навіть без слів. Просто тобі не балакає, а співає людина.

«Мабуть, хтось з церковних, – подумав Самко. – Титар, абощо».

Устав Самко з ліжка, підійшов до дверей, почав слухати. Не розбереш гаразд, коли вони всі балакають та про віщось таке своє. Ні, це не титар, бо піп, коли звертається до його, то якось улесливо, мов до когось визначного. Аж ось він почув, що піп звеличав того Мітрічем. Здригнув чогось Самко, почувши, що це страшний Мітріч, про якого з жахом згадували люди. От тобі й солодкий голосок.

Чує Самко, розповідає попадя тому Мітрічу, що вона цю ніч захворіла раптово, не спала до ранку і ледве підвелася з ліжка.

– Да что вам, матушка ви наша благочестівая, скорбєть о болєзні, колі у вас єсть свой блізкій к Богу молітель, наш батя, чтімий отєц Вісаріон, – виспівував Мітріч.

– Бог то Богом, дєло нєбєсноє. А ми с матушкой помнім і не забиваєм о том, что у нас єсть наш благодєтєль і Божьєму храму рачітєль, Іван Мітріч, – промовив улесливо піп.

Вони ще довго вихваляли одне одного. Нарешті Мітріч запитав, що воно за люди гостюють у батюшки. Піп сказав щось пошепки, а потім зашепотіла й попадя. І отак балакаючи тихо, вони пішли кудись з кімнати.

Самкові здалося, що недарма запитав про них Мітріч. Та й господарі сказали, мабуть, щось не гарне про них, коли балакали пошепки. Та що їм Мітріч. Ось вони куплять у попа хліба та й підуть собі. А що він знущається отут з людей, то нехай вже самі люди або терплять знущання, або самі укоськають його. Ото він один замкнув кількох дурнів, а вони й скорилися. Нехай би він спробував зачепити їх з Марком. А проте, краще коли б не чіпав. Вони й так з Марком побачили за недовгий час багато лиха. Таке їм весь час трапляється, що з лиха вискочать, а в біду вскочать. Хоч би тут минулось!

Збудив Самко Марка, хоч і довго вовтузився, а проте збудив.

– Оце, Марку, коли б нас, бува, не загнали в лабети оці твої попи, – сказав докірливо Самко. – Коли б ти не був до них такий, мов собака до падла, то ми отут не ночували б. А тепер, хтозна чим й хтозна як доведеться нам одбувати наш нічліг. Вони, вражі душі, щось шепотілися з отим чортом Мітрічем. Отож дивись тепер, щоб нам не вскочити, – попереджав Самко.

Марко слухав, чи не слухав, а тільки мовчки чухмарився.

Зібралися хлопці ніби в дорогу. Ще треба знайти сакви. Перейшли через дві кімнати, нема нікого. Вийшла з пекарні наймичка, сказала, що хазяїни на дворі, подала їм сакви й провела на двір. Вийшли вони на ґанок, аж там піп і попадя стоять та дивляться на своє господарство.

Запитав Самко попа, скільки він візьме за гостювання та чи продасть їм кілька паляниць. Підвів піп голову догори, пустив очі під лоба і, перебираючи пучки на руках, почав рахувати. Рахував піп, рахував і сказав, що буде з нього золотого за двох.

Тільки що Самко дав попові золотого, набажавши йому в думці такого, що й не жити б на світі, коли раптом з-за рогу хати з’явився високий чолов’яга, кремезний з себе, з великою й довгою бородою, вже трохи з сивизною, з ласкавими очима. Зодягнутий у нову чемерку сукняну, плисові штани з напуском на халяви блискучих чобіт, картуз на ньому купецький з блискучим козирком, за поясом нагай, а в руці товста палиця.

«Оце, мабуть, і є отой Мітріч», – подумав Самко. І вгадав.

– А что ви здєся за люді? – ласкаво і разом поважно запитав Мітріч.

Самко одповів, що вони люди подорожні, зайшли в село купити хліба.

– Мілиє ви мої! Хлебушкі вам! Да я с дорогой душой! – забалакав щиро Мітріч. – Ах, батя, батя, почєму ти вчєра нє направіл ко мнє етіх молодцов? – запитав він докірливо попа. – Оні у мєня отдохнулі би знатно. А ви, рєбятушкі, ко мнє сєйчас в гості. Я вам і хлєба, і солі! –