Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Дарма, — кинув Коот і, задерши вгору хвоста, який помітно потоншав на кінчику, хоч уже почав заростати короткими волосками, рушив у гущавину кущів бузку.

— Ерику, ти маєш трошечки часу? — спитав Хелонідес.

— Трохи маю. А що?

— Як ти дивишся на проблему взаємозалежності вчинку і його оцінки?

— Не розумію.

— Якщо капітан скаже, аби ти годину стояв без руху і нічого не говорив…

— Важке завдання, — буркнув взводний.

— Ти виконаєш наказ, а він мене за це у званні підвищить.

— Неподобство! — вигукнув Повзик на весь голос.

— А тепер уяви собі, що лісничиха попросила тебе винищити всіх павуків…

— Це мені до вподоби.

— Ти винищив, і, скажімо, сьогодні ввечері біля багаття вона подякує не тобі, а мені, ще й почастує ліщиновими горішками!

— Щось ти вигадуєш, Бікі. Думаю, вона справді тобі дасть ті горішки?

— Ні, гадаю, вона дасть їх тобі. Просто уявляю, що було б, якби…

— Теж було б неподобство, але менше. Нехай собі,— Ерик труснув головою і усміхнувся, розтуляючи дзьоба. — Важливо, що зробив корисну справу.

— Ось тобі й відповідь щодо Коотового Вузла, який мав прославити ім’я нашого командира й друга і який ми заплутали, що гей, а радіо…

— Що ЕЙ! — поправив Повзик.

— А примазався до цієї раціоналізації директор магістр-інженер, наш головний супротивник, от на радіо й кажуть: «Вузол СПРИТКА».

— Дарма, — повторив капітан Коот, виходячи з кущів бузку. Хвіст у нього був нашмарований женьшеневим кремом. — Істотним є тільки одне: торжество доброї справи. Пригадуєте рефрен маршу БриКоНіДесу?

Повзик замість відповіді підняв крила, махнув ними, як диригент паличкою, і всі троє дружно проспівали:

В нас гострі пазурі, нам не потрібна слава, Нехай лиш нічка випаде ласкава!

— А щодо Вузла, то так вийшло, що для ворога слава, а нам кота підсунули! — пожартував Ерик.

Жарт був, прямо скажемо, не найліпший, від такого і в носі може засвербіти, тому відповідь не забарилась.

— Більше того — через легковажність одного дзьобатого, який ліз, куди не треба, нас мало не схопили, — нагадав Йонатан, не зреагувавши на дотеп.

— А ти не довіряв мені й нічого не сказав про Спритека, тільки вуса в тебе обвисли нижче колін.

— Гарний я мав би вигляд, якби скаржився перед увімкненим мікрофоном просто у вухо інспектора Новака!

— Ти нам обом не довіряв, тільки наказував марширувати в спеку через усе корчовище, а потім вертатись назад. Якби сказав зразу, то… то… — Він урвав на півслові, оскільки перед цим не подумав, а що ж змінилося б, якби ситуація була інша.

— Це вже всі претензії, громадянине взводний? — холодно запитав капітан.

— Поки що, — буркнув Повзик, настовбурчивши пір’я.

— Є нагода проаналізувати мої вчинки як командира. Дозвольте поставити вам кілька запитань. Перше: чи могли б ви, взводний Повзику, провести розвідку, знаючи, що пані Катажині відомий секрет зав’язування вузла? І то так, — аби не привернути до себе уваги?

— Я б її так довбонув у вказівний палець, що вона два тижні спиць у руках не могла б утримати! — вигукнув Повзик.

— І все-таки? — з притиском спитав капітан.

— Не зміг би, — хвилину помовчавши, щиро признався Повзик.

Хелонідес, який під час співу торкався носом важкої китиці бузку, трохи відсунувся, щоб запах не перешкоджав ловити кожне слово дискусії.

— Запитання друге: чи усвідомлення того, що Пшемислав Спритек має одержати Велику Нагороду Міністра за нашу спільну операцію, додало б вам сил у нашому виснажливому переході?

— Ні,— сказав Ерик.

— Ні,— підтвердив Бікі.— Навіть окрилений успіхом, я під кінець уже ледве повз.

— Запитання третє…

— Здаюсь, громадянине капітане! — доповів Повзик. — Але ж це не означає, що командир може брехати!

— Не означає,— відповів Коот. — Але він має право говорити рівно стільки, скільки треба знати підлеглим, коли ті виконують бойове завдання.

— А після бою? — спитав Хелонідес.

— От-от, — підтримав його Ерик. — Під час перерви в діях?

— Під час паузи в операції,— поправив його