Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Еге ж! А то я наговорив тобі всякої всячини, а ти тепер будеш на мене злитись.

— Якби я тримав у душі хоч крихту образи, — серйозно мовив Коот, — командира з мене не вийшло б. Хто не цінує критики з боку підлеглих, тому краще командувати мітлою, і то на пасивній ділянці фронту.

— Чому мітлою?

— Бо в неї немає своєї думки і вона не критикує того, хто нею замітає. Один із видатних композиторів, хоч і не дуже високого рангу, навчив мене на самому початку служби, що пасічник найбільше цінує бджолу, яка жалить, бо знає — вона одна з найенергійніших у рою. Цінує і любить.

— То що ж усе-таки можна говорити солдатам після битви? Ти, капітане, так нам про це й не сказав, — нагадав сержант Хелонідес.

— Від друзів не повинно бути таємниць, — відповів Коот. — І поганий той командир, який не є другом своїх солдатів.

— ЕЙ, — мовив Бікі.

— ЕЙ, — свиснув Ерик.

— ЕЙ, ЕЙ! — підтримав їх Йонатан. Голос його був веселий і бадьорий.

— «Вузол Спритека» звучить так само, як, приміром, назва будинку відпочинку — «Нервова гикавка», — пожартував Бікі і, зсунувшись до озерця, хлюпнув водою на своїх приятелів.

— Інкубатор «Курчата під яструбом», — засміявся Ерик і крилом полоскотав капітанські вуса.

— Ми ще почуємо й про дубовий заказник імені Лись Блися, — зітхнув Йонатан і в дикому стрибку вдав, що хоче пацнути пазурами хвіст черепахи, який виднівся з-під панцира.

Добрих чверть години вони буквально ходили на головах — вибрикували, гоцали, робили карколомні стрибки, пирхаючи, муркаючи, висвистуючи, хихочучи, а тоді вмостилися під квітучими кущами бузку. Потім іще довго лежали — хто на сонці, а хто в затінку, сопучи від утоми й час від часу здригаючись від нападів безжурного сміху, який наповнював їх від кінчика дзьоба, носа чи вусів аж до такого різного у кожного хвоста.

Коот дмухнув собі на груди, здимаючи пилюку з нагородних планок, погладив лоба, позначеного навскісним шрамом і несподівано поважно й тихо сказав:

— Як приємно відпочивати, сперечатись, жартувати в компанії однодумців! І навіщо вона нам, друзі, ця шарпанина, яка може нам щохвилини коштувати здоров’я, а то й життя!

— Ти перебільшуєш, — свиснув Ерик. — Завжди можна пурхнути, відскочити, втекти на другий бік стовбура.

— Або ту частину тіла, яку можуть дряпнути чи вкусити, сховати під панцир і перечекати небезпеку.

— Не так усе просто, мої любі,— похитав Йонатан посивілою головою. — Адже Бікі, присмоктаний до труби, міг пропасти назавжди, мене з Ериком мало не розірвало вибухом і не вбило твердо звареними яйцями, а всі троє ми були, а може навіть і весь час перебуваємо, під загрозою кримінального процесу, — я маю на увазі викрадення радіотелефону, — отже, за крок до тюремного ув’язнення.

— Може, віддати його в бюро знахідок? — запропонував Хелонідес.

— Правду кажеш, капітане! А раніше в «САМЕКСІ» з нашого сержанта ще б трохи, і зварили б юшку! — вигукнув Повзик, пускаючи повз вуха пропозицію Бікі.— А цей лисий торговець живим товаром, який хотів продати мене в неволю! Банда хуліганів, зграя негідників, кліка махінаторів, у яких до того ж уяви ні на гріш. Нищать землю, по якій ходять, воду, яку п’ють, повітря, яким дихають. Треба клювати, дряпати, кусати, як тільки можна й при першій-ліпшій нагоді. Веди нас, вождю!

— Ну ти ж і запальний, — усміхнувся капітан. — Після Коотового вузла і «Лісових привидів» нам слід добре відпочити. Я згадав про загрозу для життя і шарпанину, яка нищить нерви й здоров’я, не на те, щоб заохотити ескадру до нової битви. Зараз нам треба, щоб нашу справу в архіві інспектора Новака привалили інші течки і щоб її трохи пилом покрило.

— Не на те згадав? А на що?

— Перериваючи Йонатанів плин думок, ти віддаляєш від нас момент істини, — зауважив Хелонідес і, м’яко вхопивши Ерика за пір’я, потяг його назад.

— Третій день ми перебуваємо в серці пущі. Зробили ми кілька корисних справ, заживши визнання двох добрих людей. Ніхто нас ні про що не питає, ніхто не намагається ощасливити кліткою з різними делікатесами, вишуканим нашийником на срібному ланцюжку чи замкненим на ключ акваріумом з проточною водою і підігрівом. Можемо лишитися тут стільки, скільки душа забажає, зробити ще багато доброго, а подружжя лісників делікатно, щоб не образити нашої гідності, завжди підсуне нам кілька горішків, пучечок молодої салати, мисочку парного молока.

— В дубі, який росте зразу ж при в’їзді на греблю, поряд з гніздом ос є затишне й ніким не зайняте дупло. Його тільки глиною при вході треба обмастити, бо надто широке.

— А ти не боїшся, що якась сусідка тебе жалом штрикне? — спитав Йонатан. — Я знав одного кота, який так любив мед, що колись наразився на бджіл.

— Пусте. Це вони нехай мене бояться. Зате, щоб жити в безпеці, ніяких замків не треба, бо жоден хлопчик не залізе на дерево, де живуть оси.

— Знаєте що, — втрутився Бікі,— неподалік від берега я знайшов в озері одне глибоке місце, де з дна б’є тепле джерело. Навіть для мене там не дуже холодно, а