Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

двірських достойників. Бракувало тільки одного — герцоґа Отрантського. Хоч і міністр, та не запрошено його. Наполеон зачекав, поки його рада повсідалася коло столу, і прямо запитав: «Що ви скажете про міністра, який надужив своє становище й без відома володаря налагодив відносини з ворожою державою? Провадив переговори, виходячи з власних міркувань, ставлячи, таким чином, під удар політику всієї країни? Яку кару визначають наші книги законів для такого переступу?» Запитавши отак суворо, імператор роздивився навколо, сподіваючись, безперечно, що зараз усі його дорадники та креатури поквапно запропонують ви­гнання або ж іншу ганебну кару. Та ба! Міністри, хоч одразу вгадали, проти кого поцілені стріли, принишк­ли в прикрому мовчанні. Загалом усі вони вважали, що Фуше вчинив слушно, завзято заходившись коло миру, і як справжні слуги тішились, що він утнув таку сміливу штуку з автократом. Талейран (уже не міністр, але з такої важливої нагоди закликаний як значний достойник) стиха собі посміхався, згадуючи власне приниження два роки тому, й тішився тим скрутним становищем, у якому опинилися нині Наполеон і Фуше, бо не любив обох. Нарешті великий канцлер Камбасерес урвав мовчанку примирливими словами: «Нема сумніву, це переступ, що заслуговує суворої кари, але винуватець допустився такої помилки лише з надміру службового завзяття». — «Надміру службового завзяття!» — роздратувався Наполеон, відповідь не подобалася йому, він не хотів ніякого прощення, а прагнув утовкмачити й показати кожному, як карають за будь-яку самостійність. Він збуджено переповів присутнім увесь перебіг подій і наказав запропонувати на посаду міністра поліції когось іншого.

Але знов-таки: ніхто з міністрів не квапився говорити про такі прикрі речі, бо після Наполеона всі вони найдужче боялися Фуше. Аж нарешті, в такому скрутному становищі, як завше, дотепним словом зарадив Талейран. Він повернувся до свого сусіди й сказав півголосом: «Безперечно, пан Фуше припустився помилки, та якби я мав шукати йому наступника й призначив би цього наступника, то ним був би не хто інший, як сам пан Фуше». Невдоволений міністрами, яких він сам поробив автоматами й безмовними мамелюками, Наполеон закрив засідання й закликав до себе канцлера: «Таки справді, не варто навіть клопоту запитувати щось у цих добродіїв. Ви вже бачили, яких корисних пропозицій можна сподіватися від них. Але й у гадці не майте, ніби я серйозно намірявся питати вашої думки, не з’ясувавши всього сам для себе. Я вже вибрав, міністром поліції буде герцоґ де Ровіґо». Навіть не питаючи, хоче той герцоґ чи ні такого прикрого наступництва, того ж вечора імператор привітав його нагальним наказом: «Ви міністр поліції, складіть присягу і ставайте до роботи!»

Відставка Фуше невдовзі була в кожного на вустах, і вся громадськість одним рухом стала на його бік. Цей двоязикий міністр нічим не здобув собі стільки симпатій, як опором уже нестерпному для звиклого до свободи французького народу необмеженому царюванню людини, що знялася так високо за революційної доби. Крім того, ніхто й не вважав, що Фуше варто карати за скоєний злочин, за домагання всупереч волі одержимих війною остаточного миру з Англією. Всі партії — роялісти, республіканці, якобінці, — а також іноземні посли в один голос оплакували разом із падінням останнього вільнодумного Наполеонового міністра й очевидну поразку миролюбних намірів. Навіть у власному палаці, у власній спочивальні, як колись і за першої дружини — Жозефіни, — Наполеон у постаті Марії-Луїзи мав заступника за Фуше. Єдиний чоловік з усього двору, якого її батько, імператор австрійський, називав гідним довіри, вже у відставці, — вражено виповідала вона. Ніщо так виразно не виявляє справжніх настроїв тодішньої Франції, як те, що імператорова неласка збільшила в суспільстві повагу до відставного урядовця, і новий міністр поліції Саварі знаменними словами узагальнив приголомшливе враження від відставки Фуше: «Гадаю, звістка про чумну пошесть не могла б нагнати більшого страху, ніж моє призначення міністром поліції». Справді, разом з імператором за ці десять років Фуше теж став могутнім.

Не відомо, яким саме чином, але ця відставка, відкотившись, мов хвиля, назад, мала уразити й Наполеона. Бо, тільки-но стругавши Фуше з посади, він мерщій став хукати на пальці. Згодом ця відставка, як і перша 1802 року, теж була позолочена й замаскована наданням іншої посади. За втрату Міністерства поліції герцоґові Отрантському надано почесний титул державного радника й призначно імперським послом у Римі. Найвиразніше вагання імператора поміж страхом і гнівом, докорами і вдячністю, озлобленням і замирливістю виказує його суто приватний лист про відставку: «Пане герцоґу Отрантський, я знаю про ті послуги, що Ви робили мені, й вірю у Вашу прихильність до моєї особи, а також у Вашу службову ревність. Я, хоч і багато втрачу на цьому, все-таки не можу лишити Вас у міністерстві. Посада міністра поліції вимагає цілковитої, безмежної довіри, та її вже нема, відколи Ви у вкрай важливій справі злегковажили мій і державний спокій. Як на мене, цього не можуть виправдати навіть похвальні спонукальні мотиви. Ваші дивні погляди на обов’язки міністра поліції аж ніяк не узгоджуються з добробутом держави. Не маючи сумніву у Вашій прихильності й вірності, я, проте, мусив установити над Вами невпинний і надокучливий нагляд, дарма що це мені й не подобалось. Контроль за Вами був потрібний з огляду на чимало речей, які ви робили самовільно, не знаючи, чи це не суперечить моїй волі й намірам... Я не можу сподіватися, що Ви зміните манеру своєї діяльності, бо вже не один рік, попри моє очевидне несхвалення, жодних змін так і не сталося. Тільки не подумайте, ніби я маю сумнів у чистоті Ваших намірів, але й прагнучи робити добро, можна накоїти багато лиха. Моя віра у Ваші здібності й відданість непохитна. Сподіваюся, невдовзі я матиму нагоду дати їм виявитись і використаю їх для служіння мені». Цей лист, немов потаємний ключ, найглибше розкриває Наполеонове ставлення до Фуше, і не полінуйтесь удруге прочитати цей маленький шедевр, щоб побачити, скільки там бажання і спротиву, визнання і відрази, страху й прихованої поваги змішано в кожному реченні. Автократ прагне мати рабів і розлютивсь, натрапивши на самостійність. Він хоче позбутися Фуше і все-таки боїться зробити його своїм ворогом. Шкодує, що втратив, а водночас радіє, спекавшись непевного чоловіка.

Та вкупі з Наполеоновим гонором тією самою велетен­ською мірою піднеслись і його міністри, а загальні симпатії ще більше випростали спину Фуше. Ні,