Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

так просто герцоґ Отрантський уже не дасть себе вигнати. Нехай Наполеон подивиться, що станеться з Міністерством поліції, коли випхнуть Фуше за двері, а наступник нехай начувається, бо сів у осине гніздо, а не в міністерський фотель, звідки набралися зухвальства вигнати його, Фуше. Не для грубих пальців того бороданя, не для Саварі, новачка в дипломатії, він десять років виготовляв цей чудово настроєний інструмент — не для того, щоб той партач по-дурному цигикав на ньому далі і як власні здобутки подавав оте, над чим попередник струджено гарував день і ніч. Ні, такою мирною, як вони уявили собі, його відставка не буде. Нехай вони обидва, Наполеон і Саварі, побачать, що Жозеф Фуше не так, як решта, — тільки зігнуту спину, — а й зуби показує.

Фуше вирішив податися геть не з понурою головою. Він не хоче ніякого поганенького миру, ніякої супокійної капітуляції. Чинити відвертий опір — таж не дурний він справді, це ж не його стиль. Він хоче лише пожартувати, утнути невеличку дотепну й метку штуку, аби Париж потішився, а Саварі дізнався, що за славні терни є в царині герцоґа Отрантського. Тут нам знову слід нагадати про видатну сатанинську рису, притаманну вдачі Фуше: якраз у найбільшому озлобленні його пориває нелюдський потяг до кпин, проклюнувшись, його сміливість мужньою не стає, а проростає гротескним і небезпечним вихвалянням. Коли хто підступає до нього, він не б’є кулаком, а завжди, і саме вкрай розлютившись, цьвохкає блазенським батіжком, тож насправді пошиває інших у дурні. При таких нагодах усі неспокійні й шалені інстинкти цього стриманого й замкненого чоловіка гарматним пострілом вириваються й шумують назовні — й оці хвилини показних веселощів серед гніву якраз найкраще розкривають потаємний запал і диявольську одержимість його натури.

Отож дошкульний жарт і для наступника на посаді! Його не важко було вигадати, та ще коли йдеться про такого незлобивого йолопа. Герцоґ Отрантський надягає на себе святковий мундир і вже надто ласкаву міну, приймаючи свого наступника зі вступним візитом. І справді, ледве показався Саварі, герцоґ Ровізький, Фуше, наче повінь, затопив його ґречністю й догідливістю. Не тільки привітав його з таким почесним імператоровим вибором, а й щиро дякував, що від нього відібрали цю службу, яка вже так довго гнула йому плечі й добряче вимучила. Ах, який він щасливий, який утішений, що може трохи спочити від тієї нелюдської роботи! Бо ж у міністерстві — а це герцоґ незабаром і сам побачить — просто сила роботи, та ще й невдячної, надто коли не звичний до неї. Хай там як, він, Фуше, був би радий прислужитися своєму наступникові, швидко зробивши лад — адже відставка заскочила його зовсім непідготованим — у трохи невпорядкованому міністерстві. Правда, це забере кілька днів часу, та якщо герцоґ Ровізький погодиться, Фуше радо перебрав би на себе цей невеличкий клопіт, а тим часом і його дружина, герцоґиня Отрантська, спокійно могла б собі переїхати. Сердега Саварі, герцоґ Ровізький, не помітив у тому меду дьогтю. Був лише радісно вражений такою зичливістю чоловіка, якого всі малювали злим і підступним; атож, навіть з іще більшою гречністю дякує він герцоґові Отрантському за таку несподівану люб’язність. Звичайно, нехай собі залишається скільки йому ще треба; Саварі вклонився й зворушено потис руку бравому й для всіх незнаному Фуше.

Який жаль, що не можна було бачити й зобразити обличчя Жозефа Фуше тієї миті, коли зачинилися двері за його одуреним наступником! Йолопе, невже ти справді віриш, що я тобі ще й порядок робитиму, щоб ти своїми неоковирними граблями зручно й без клопоту залізав у впорядковані теки, в геть усі таємниці, які я десять років збирав невсипущою працею? Щоб я тобі ще шмарував і чистив машину, мій дивовижний винахід, що так чарівно й безгучно, зубчик до зубчика, коліщатко до коліщатка, потаємно всмоктував вістки з усієї імперії й опрацьовував їх? Бовдуре, та тобі ще й очі повилазять!

Негайно ж почалася шалена гонитва. Допомагав Фуше вірний приятель. Вони ретельно взяли на засув кабінетні двері й похапцем заходилися вибирати з досьє всі важливі й таємні папери; те, що колись могло б іще правити за зброю, все викривальне та обвинувальне Фуше відбирав для свого приватного вжитку, решту безжально спалював. Навіщо знати панові Саварі, хто в шляхетних кварталах Сен-Жерменського передмістя, хто у війську, хто при дворі провадить шпигунську роботу? Так і служба йому легкою здасться. Отож у вогонь усі списки. Нехай собі знає тільки імена безвартісних викажчиків і підглядачів, звичайних міщан і шльондр, від яких він однак нічого важливого не дізнається. Блискавично порожніють теки. Зникали неоціненні списки з іменами закордонних роялістів, таємних дописувачів, повсюди спритно робився нелад, знищено картотеку, актам давали сфальшовані номери, міняли шифри, а водночас набирали на таємну службу найзначніших урядовців майбутнього міністра, щоб вони й далі потай постачали вістки своєму колишньому і справжньому господареві. Ґвинтик за ґвинтиком Фуше розкручував і виймав з велетенської машинерії, щоб уже не зчеплювалися зубці на колесах, щоб у руках бездогадного наступника вже й не крутилося нічого. Як росіяни перед Наполеоном спалили своє священне місто Москву, щоб той собі там і вигідної квартири не знайшов, так і Фуше знищив і висадив у повітря свій найулюбленіший витвір. Чотири дні й чотири ночі палахкотіло в каміні, чотири дні й чотири ночі тривала ця пекельна робота. Ніхто з тих, хто був близько, й не здогадався ні про що, а державні таємниці невловною матерією випорснули через комин або ж помандрували в скринях до Фер’єра.

Потім ще один надто вже ґречний, надто люб’язний ­уклін перед бездогадним наступником: прошу, ось місце! Потиск рук і підступно прийнята подяка. Тепер, власне, герцоґ Отрантський з кур’єрською поштою мав дістатись до свого посольства в Римі, але він обирає спершу податись у Фер’єр, до свого замку. І там, аж тремтячи з нетерпіння та втіхи, чекає першої гнівної лайки одуреного наступника, коли той зауважить, як ловко пожартував із ним Жозеф Фуше.

І справді, хіба не чудово замислений, досконало зігра­ний і сміливо завершений цей фортель? Тільки, на жаль, під час цієї зухвалої містифікації в Жозефа Фуше трохи схибила пам’ять. Він, власне, гадав, що жартує з недосвідченим, новоспеченим герцоґом,