Скотт Ферріс - Інґа

їй. Задоволена матеріалом, і, вочевидь, із вдячності, та особисто запросила Інґу прийти на весілля. Хоч і заплановане менш ніж за місяць до церемонії, воно було таким розкішним, що своєю помпезністю перевершило б свято принца Чарлза і леді Діани у 1981 році.

Цього разу Інґа вже заздалегідь домовилася, що продасть матеріал про весілля у Berlingske Aftenavis. І він з’явився на першій сторінці наступного дня після події із величезним підписом, на якому вона наполягла. Інґа від першої особи повідала читачам, як щільна охорона змусила її запізнитися на початок вінчання — спеціальний презент для наречених у вигляді опери Ріхарда Штрауса «Гелена Єгипетська». Після цього розпочався розкішний прийом в резиденції Ґьорінґа, на якому щаслива пара демонструвала унікальні весільні подарунки, надіслані промисловцями і владцями з усього світу, серед яких, як занотувала Інґа, був сервіз на шістдесят осіб, що колись належав Фрідріху Великому, портсигар, вкритий коштовним камінням від короля Болгарії і живий соловей в золотій клітці від імператора Японії.

Врешті надійшла черга, власне, шлюбу, який складався не з однієї, а з двох церемоній. Спершу цивільна частина відбувалася в Берлінській ратуші, де мер разом із Гітлером засвідчили укладення шлюбу. Друга, публічна церемонія, відбулася у великому Берлінському соборі, де її проводив призначений державою рейхсєпископ Людвіґ Мюллер — відданий нацист, який заявляв, що Ісус Христос був арійцем, а не євреєм[25].

Репортаж Інґи про церемонію було витримано в тому самому невимушеному стилі, який згодом дивуватиме, але й притягуватиме читачів до її матеріалів у Washington Times-Herald. «Еммі Зоннеманн ніколи не виглядала чарівнішою, — писала Інґа. — Ця біла сукня, доволі скромна із довгими рукавами, вільно сидить на її фігурі, вуаль прикрашено флердоранжем наче ореол, що обрамляє її обличчя, як у Гретхен [sic]»{332}.

Коли Зоннеманн і Ґьорінґ проїхалися Берліном у відкритому кабріолеті, молода простягла руку у нацистському вітанні, десятки бойових літаків проносилися над головою, віддаючи голосну данину, а десятки тисяч глядачів, включно з тридцятьма тисячами штурмовиків, вишикувалися на вулицях і стояли так щільно, що Інґа спитала, чи змогла б голка знайти щілинку в такому натовпі. Її вразив контраст між яскравими кольорами жіночих суконь і блідими чорними, зеленими і сірими формами нацистських офіцерів, «але все це було ніщо порівняно з весняними барвами рожево-білих гортензій і беріз, які щойно зацвіли», заквітчавши місто{333}.

Інґа вирізнялася навіть серед усієї цієї краси. Багато високопоставлених нацистів, принаймні ті з них, хто знався на жіночій вроді, як-от Ґеббельс і заступник рейхсфюрера Рудольф Гесс, вважали за необхідне представитися Інзі і запропонувати свої послуги, якщо вони їй знадобляться[26]. Інґа з радістю прийняла їхню увагу і зізналася, що їй це полестило. Як вона згодом писала Ользі: «Вони мене тут зіпсують, але флірт, зрештою, — порожня тарілка. Мені потрібне справжнє кохання»{334}.

Ольга вважала статтю Інґи такою вдалою, що, напевно, в її написанні доньці допомагав якийсь досвідченіший журналіст. Це припущення образило Інґу, і вона заперечила, що жоден репортер, включно з очільником берлінського бюро Berlingske Tidende не збирався бути її наставником. Можливо, професіонали знали, що Інзі подобалися нацистські лідери, і що такі стосунки можуть скомпрометувати її, а водночас і їх. Інґа не шкодувала, що лишилася наодинці. У квітні вона написала Ользі: «Я сама, ніхто не радить мені, плюс я почуваюся щасливою… вперше в житті мені випав шанс бути незалежною тілом і духом… це дає мені внутрішнє задоволення»{335}.

І все ж, вона роздумувала над тим, щоб принести свою незалежність у жертву. У Копенгагені Фейош зізнався їй у коханні, і вона розглядала можливість повторного шлюбу. Доки Інґа зважувала варіанти, редактори Berlingske Tedende написали, що чекають наступних рукописів, особливо, як дурнувато пожартував один із них, якщо вона зможе отримати «інтерв’ю з Адольфом Гітлером»{336}.

Розділ 25
«Захоплена новою Німеччиною»

Інґа чудово скористалася новими знайомствами з весілля Ґьорінґа. Незабаром вона взяла інтерв’ю у Ґеббельса, в якому розпливлася в похвалах: «Доктор Ґеббельс не лише блискучий оратор і вмілий міністр пропаганди; він ще й масштабна особистість»{337}.

Захоплення Ґеббельсом у неї проявляється навіть тоді, коли той стверджує, що диктатура є вищою за демократію: «Подивіться, які в нас результати! — тут він не виключає, що одного дня Німеччина вдасться до війни. — Якщо люди занадто довго живуть в мирі… то чоловіки втрачають свою мужність». Ґеббельс визнавав, що іноді нацисти «жорсткою рукою» брали те, чого хотіли, але додавав захищаючись: «Якщо ви хочете будь-що знайти помилки, то знайдете їх скрізь». Він зі сміхом відкинув припущення, мовби «я завжди ходжу озброєний гумовою палицею і… щодня вбиваю