Скотт Ферріс - Інґа

У своєму щоденнику Ґеббельс теж не шкодував Інзі лестощів після інтерв’ю, описуючи її як «вродливу данку… захоплену новою Німеччиною»{339}. Але наскільки захопленою вона була? І чи усвідомлювала, що саме тоді відбувалося у «новій Німеччині»? Важко дати певну відповідь на це запитання, але вона беззаперечно мала знати, якою «жорсткою» була нацистська рука навіть у 1935 році[27].

Ще одне з перших інтерв’ю Інґа взяла у літнього голови берлінської поліції, колишнього адмірала на ім’я Маґнус фон Леветцов, чий батько був данцем, що допомогло йому побачити в Інзі свою. Вони зблизилися після представлення Леветцовом жінки своїм старшим донькам, тож незабаром вона стала бувати на сімейних зустрічах.

Леветцова було призначено шефом поліції у 1933 році, але в липні 1935 його звільнили через недостатній антисемітизм, бо він намагався стримувати єврейські погроми, позаяк вважав, що вони шкодять міжнародному іміджу Німеччини. Однак Інґа взяла в нього інтерв’ю ще до звільнення, в будівлі Берлінської в’язниці, де розмістилася поліція разом зі Захисними загонами («СС») під командуванням Генріха Гіммлера.

Тема інтерв’ю стосувалася того, як Німеччина використовувала передові методи, включно із педіатрами-психіатрами, що розмовляли із дітьми — жертвами злочинів, особливо педофілії. Після розмови Інґа зайшла до Гіммлера, який показав їй нещадніші методи дізнання{340}.

І через тридцять років вона розповідала, що «чітко» бачила, як Гіммлер знущався з жінки-в’язня, хоча зазвичай доручав брудну роботу заступникам. «Я все ще бачу її із довгим золотисто-каштановим волоссям, як він вхопив її за це волосся, і коли вони спускалися сходами, на кожній сходинці рука била її по голові, а та віддавала звуком, наче вдаряли гарбуз»{341}.

Мабуть, зауваживши вираз жаху на обличчі Інґи, Гіммлер швидко провів її тюрмою, показавши чистоту скрізь при переповнених камерах, але підкреслив, що незабаром в’язням дадуть більше місця. «Чи я тоді передбачала газові камери? Точно ні», — згадувала Інґа, хоча вже існували й інші ознаки звірств нацистів{342}.

Перші концентраційні табори відкрили у 1933 році. Згодом Інґа казала, що ані вона, ані звичайні німці не розуміли, що в них відбувається. «Люди розуміли, що є щось підозріле, що коїться щось погане, — зазначала вона. — Але ніхто нічого не питав. Бо всі знали — якщо спитаєш, сам завтра зникнеш. Це всі помічали на прикладі арештів сусідів». Багато років по тому Інґа пригадала, як їхала в автобусі повз споруди, які виявилися, як вона дізналася згодом, концентраційним табором. Коли вона голосно і здивовано спитала: «Що це там?», інші пасажири «приклали пальці до вуст, наче показуючи “не говори про це”»{343}.

Страх був так само всюдисущий, як і повітря. «Раптом вночі ви чули гудок машини і молилися Богу, щоб це приїхали не по вас, — згадувала Інґа. — Тож ви не питали: “Що сталося з моїм сусідом? Він більше тут не живе”»{344}. Але це були її спогади через 30 років після війни, коли знання історії додало їм певної форми. Майже немає свідчень того, що саме в ті часи її надто переймало бачене нею навкруги.

Перш за все, малоймовірно, що Інґа стала свідком, як вночі скручували її сусідів. Свою владу терору нацисти зміцнювали повільно, і це було однією з причин, чому вона не викликала гострішої реакції суспільства. Першими забрали політичних ворогів Гітлера, а не євреїв чи представників іншої етнічної або релігійної меншості. Цими ворогами переважно були комуністи або, як писав журналіст та історик Отто Фрідріх, «мерзенні типи», чия смерть або зникнення «не спричинили великої жалоби»{345}. Під час нацистської чистки 1934 року, що отримала назву «Ночі довгих ножів», загинули сотні, але тоді в Німеччині й за кордоном побутувала думка, що Гітлер у такий спосіб очищує свою партію, позбавляючи її найодіозніших екстремістських елементів, хай і через вбивства.

Поки дехто, безумовно, жахався арештами і вбивствами людей за їхні політичні погляди, значна частина жалілася через втрату особистих свобод, звичних у Веймарській республіці. Один нацистський жарт свідчив, що одну свободу все-таки не було втрачено, — «свободу померти з голоду». Як зазначав журналіст Уїльям Ширер, Гітлер не просто ліквідовував своїх опонентів, а «знищував минуле з усіма його провалами і розчаруваннями»{346}.

Нацисти не цуралися того, що робили. На відміну від сталінського Радянського Союзу, гітлерівська Німеччина була відносно відкритим суспільством. Гості, включно із журналістами і дипломатами, не могли відвідувати військові заклади або концентраційні табори, та, з іншого боку, їм дозволялося перебувати поруч. Існувало багато такого, що хвилювало, наприклад, переслідування євреїв, що зростало, але для Німеччини антисемітизм не видавався чимось новим, тож ніхто не міг уявити, що такі переслідування переростуть у фізичне тотальне винищення. Крім того, розмежування рас у 1930-х роках практикували і в інших частинах світу, включно, як зазначали нацисти, з Америкою, з її законами Джима Кроу, особливо, але не лише, на півдні.

Переслідування євреїв почало лякати іноземців тому, що серед раптово зниклих із суспільства були деякі дуже відомі громадяни Німеччини. Навіть серед вищого класу з’явилися нові правила соціальної взаємодії. Відколи у 1935 році прийняли Нюрнберґські закони, що забороняли шлюби між євреями і неєвреями, Інґа взяла інтерв’ю у актора Ґустава Фрьоліха — зірки фільму Фрітца Ланґа «Метрополіс»,