Фоззі - Червоні хащі

Григорій засувався у візку:

— Богдане Васильовичу, а мені от дочка в листі радила якесь кіно, щось там про рибу якусь. Казала, після цього буде легше помирати. Ніби вона щось у цьому розуміє. Так-от, я от думаю, може, десь по дорозі в магазині відеокасет те кіно купимо?

— А як ви собі це уявляєте? — відказав йому я. — Підходимо ми до кіоску, де суцільна «Еманюель», і питаємо: а є кіно про рибу, після якого помирати не страшно?

— Ну, не хочете — я сам спитаю, — ображено цикнув Гриша і затиснув гальма, не бажаючи їхати далі. Ну й добре, сиди собі посеред зали. Усе одно сьогодні я не дам собі настрою зіпсувати.

Матвіївна вже повернулась і почала складати огірки з бутербродами в маленьку каструлю.

— Вам же на двох? — запитала вона. Почувши у відповідь, що на трьох, здивувалась, але тут же додала необхідне, ще й відварних яєць із сіллю встромила зверху. — Я дітям млинці буду робити, то і вам на завтрашню вечерю лишу, — сказала вона. І додала: — Люблю, коли з дітьми приїздять. Відразу як у хаті. І весело, і наші все їдять добровільно, щоби, значить, діткам гарний пример подавать.

— Дякуємо, — відповів я у множині, підхопив Журбу, який дивився на екран, де молодий Утьосов ішов, розповідаючи, що пісня йому допомагає будувати і жити, й ми пішли забирати речі.

Машина приїхала вчасно — якийсь імпортний білий «пиріжок» без блимавки та смуг на бортах. Водій вийшов і закурив, а санітар — товстий чолов’яга років сорока п’яти — розчинив бокові двері, й стало зрозуміло, про що мовчала Зіна та звідки непорозуміння з кількістю сухпаю. Місця там було на трьох, але це якщо рахувати візок. Він ставав у багажний відсік позаду двох широких крісел. Двох. А попереду теж два місця: на санітара та водія.

Ми подивилися з Григорієм один на одного, і я сказав першим:

— Ну, то нічого. Наступного разу поїду. Замовлю сам, краще десь восени: не так спекотно.

Та Гриша жваво захитав головою:

— Монету буду кидати. У мене є карбованець ювілейний, ще з Леніним.

Було зрозуміло, що Йосип просто так позицій не здасть: не той характер. Він же останніми днями тільки й торочив, що про плани на цю подорож: що треба купити при нагоді до чемпіонату, і т. д., і т. п.

Ось і він, скорий на згадку, вийшов із-за будинку з Бродягою та зі старшим із онуків Петровича й одразу подав голос:

— О-па, мишка, вот і наружка, — і засміявся, ніби то був якийсь вдалий жарт. Обходячи машину ззаду в голові своєї колони, Старенький звернув увагу на наші невеселі обличчя і почав розпитувати: — Кого хоронім, чепушилы?

Коли ж сам побачив салон спецмобіля, то все зрозумів.

— От геморой… Та-а-ак, а сперєді? — спитав він у мене.

— Там теж двоє: водій і санітар.

— Санітарка звать Тамарка. Значит, Болівар нє винєсєт троїх, да?

— Шо-шо? — перепитав його Гриша.

Це теж був постійний дратівливий момент у нашому будинку: всі все або недочували, або не розуміли і постійно перепитували. Я вже казав, що знижував оцінки тим, хто перепитував? Ну, добре.

Так-от, Старенький тільки махнув рукою і ще раз зазирнув усередину машини.

— Єсть мнєніє, — почав Журба, — шо надо жрєбій бросіть. Руп імею, юбілєйний, с Лєніним. Щас кіну.

— Руп сберєгі, — відповів Йосип, вертаючись на повітря, — ти ж Лєніна відєл, Вишинскій? На ВДНХ за колбасой єзділ?

Гриша ображено стиснув губи, а Старенький усе не вгамовувався:

— Ваши вернуться — вместо медалі повесіш.

На ґанок вийшла Зінаїда, привіталася з екіпажем і гучно спитала в нас, чи вже вирішили, хто їде зі Журбою.

— Та он, Портос уже гамаши напузиріл, — єму нужнєє, — відповів Йосип і пішов до неї, взявши за руку малого. Підійшовши, він указав на хлопчика і гучно заявив: — Мой пацан. Я єго с армії ждал, — після чого заржав своїм скрипучим сміхом.

Наче відчувши суть того, що відбувається, Бродяга підняв лапу, попиняв на колесо і затрусив за ними. Ми з Гришею стояли, ніяковіючи, а Йосип уже причепився до завідувачки:

— Слиш, Георгієвна, колісь на чирік: пойдьом с Петровічем-младшим в сільпо мяч покупать. Проверім, шо он за вратарь.

Та здивувалася:

— Так щойно ж пенсія була?

— А ти под іюнь. Нє жидісь!

— Ладно, — погодилася Зіна й пішла в корпус.

Санітар почав засаджувати Гришу на сидіння, а я взявся складати його візок. Водій усівся і завів машину. На звук мотора з будинку вийшов Петрович, спіткнувся й ледь не впав, але гучно приклався ліктем до перил. Старенький, зрозуміло, не лишив це без коментаря:

— Сука, от ти фартовий, Вася. Ти б єщо хрєн в трьох местах би поломал, — але Петрович тільки відмахнувся й підійшов до капота.

Постояв там, прислухаючись, а потому звернувся до водія:

— Ще той раз хотів тобі сказати: ціпок у тебе хиляє. Зубки погнуті, чуєш? — але той тільки посміхнувся і почав піднімати скло, перериваючи зв’язок.

Старенький заржав:

— Ладно, давайтє, лантухі подмативайтє, счотчик тікаєт.

Це, між іншим, була неправда, бо домовлялися на два дні, з ночівлею в Гришиній хаті.