Фоззі - Червоні хащі

class="book">Нахилившись до зятевого плеча, мій сусід завзято розповідав свою чергову байку: «Короче, оба говорят, шо дєло било. І тада я тока так їм: «Ану тіше будь. На трі-четирє говорітє, как поваріху зовут. Тока в глаза мнє! Ну, трі-четирє!». А одін говоріт: «Лє-на». А второй: «Ма-ша». Отакой Уїмблядон, ти понял, а?». Старенький гупнув по спині чоловіка, котрий робив вигляд, що йому цікаво, Петрович старанно заржав, а його донька перелякано дивилася на все це, тримаючи в руках склянку з чаєм.

На сніданок була запіканка. Я помахав рукою Журбі, який сидів на своєму місці, й пішов до роздачі. Там була Анатоліївна, яка на мій мовчазний запит пояснила, що Матвіївна пішла зранку пасинкувати огірки і ще не повернулася. Набираючи в тарілку запіканку, яка розпадалась і ніяк не хотіла лягти шматком на виделку, я раптом чхнув, ледве встигнувши притулити руку до носа. Підла запіканка скористалася нагодою і впала назад до лотка, розпавшись при цьому на дрібні шматочки.

«Нічого-нічого, — заспокоїла мене Матвіївна, — то вам дорога додому чхається», — і нагребла в тарілку кляту запіканку за допомогою ополоника. То, значить, уже всі в курсі? Утім, чого тут дивуватися: будь-яка подія, що вибивалася зі звичного розкладу, в будинку престарілих миттєво ставала загальновідомою.

Я подякував і пішов на своє місце. Туди миттєво прибув і Йосип, адже Петрович із родиною доснідали й пішли собі, а без новеньких там йому було нецікаво. Він якраз показав їм своє татуювання на грудях: «Раб КПСС», — і, схоже, гості вирішили, що це вже занадто. Але хіба щось могло вгамувати нашого Д’Артаньяна? «Слиш, нєгропатолог, — звернувся він до Григорія, — ти капусту-то забрал у Грузінкі? А то щас карєта подкатіт, а лаве на нєйо і нєт!»

Журба відразу злякався такої перспективи і почав нервово доїдати.

Задоволений перебігом подій, Старенький тим часом перемкнувся на мене: «Бодя, а ти шо затіхарілся? Пару нєдєль до чемпіоната, а у нас тока флаг! Надо будєт заєхать на «Союзпечать» і калєндарь турніра купіть — самий большой. С тєбя денюжка, понял?»

Мені нічого не лишалося, як погодитись, а вже за хвилину стривожений Григорій почав вимагати, щоби я кидав ту запіканку — все одно вона несмачна, — і терміново віз його до завідувачки: забирати гроші та з’ясовувати, що до чого.

* * *

У кабінеті в Зіни сиділа Новіченкова зі своїм звичайним буряково-похмільним обличчям, в обрисах якого можна було за великого бажання побачити жінку, котра давно втратила сенс життя. Треба буде впіймати Йосипа у філософському настрої та розпитати про нашу лікарку. Він знав усе і про всіх, а тут іще й споріднені смаки.

Завідувачка тим часом запхала розкладачку між батареєю та шторами й сіла до столу.

— Ну що, зібралися вже? — спитала вона і так подивилася на Новіченкову, що та встала й пішла, тужно видихаючи.

На її місце відразу підкотився Григорій, посунув порожній стілець до мене і сказав:

— Ми — по гроші, — після чого почав зосереджено протирати орденську планку, яку він іще зранку начепив на сорочку.

— По гроші, — погодилася Грузінка й розвернулася до сейфа. — А хто їде?

— Як хто? — здивувався Журба. — Всі… наші.

Завідувачка помовчала, збираючись щось сказати, проте не сказала нічого, а дістала зі сейфа найближчий до дверцят конверт із малюнком Народної партії, тьху на неї.

— Скільки вам?

— П’ятдесят… Ні, давайте сто.

— А на запас? Про всяк випадок… Я вам поміняю, — вам же гривні треба?

— А який курс? — устрягнув я, бо їх тут лише пильнуй: одна схитрує, другий не помітить.

— Нормальний… По шість.

Я хотів було посперечатись, але Журба вже простягнув руку по гроші. От простак: він десь по п’ятдесят гривень на сотні втрачав. Але то були його сотні, тому я змовчав.

— То скільки?

— Давайте сто п’ятдесят, — мимоволі погодився Гриша. І миттю закинув рятівний жилет до розмови: — Тільки скільки в нас останеться, стільки назад і поміняєш, і щоби курс не скакав.

— Добре, — погодилася Зіна, дістала ще один пакунок і почала витягати звідти пачки гривень. Журба задоволено подивився на мене: як на нього, він чудово впорався зі завданням. А як на мене… Як на мене, вони тут вартували одне одного.

Та Зінаїда приємно здивувала мене, діставши зі сейфа ще один пакунок, у якому був мобільний телефон.

— Значить, це мій «Київстар», — сказала вона, вже звертаючись до мене як до відповідальної людини та викреслюючи з такої важливої ситуації Журбу, який вип’є і загубить дорогу річ. — Він заряджений, на ньому сорок гривень. Мій номер забитий на першу кнопку. Затискаєте отак-во і тримаєте. Дивіться…

На столі задзеленчав інший телефон. Зіна вимкнула його, простягла мені перший, але його вхопив Гриня. Завідувачка встала й суворо наголосила:

— Так, якшо шо, дзвонить мені. Грошей на це вистачить. І цей… Машина буде на восьму — вони вже телефонували. Так шо давайте, вже скоро, йдіть на кухню, — вам там тормозок складуть.

— Сухпай? — радісно перепитав Журба, щойно в голові порахувавши, що він зекономив щонайменше на полуденку.

— Не знаю, — відрізала у відповідь Грузінка. — Шуруйте вже. І давайте там обережно.

* * *

В їдальні жінки дивилися «Веселых ребят» — мабуть, уже всоте, якщо не більше. Тю, дурні! Я з дитинства знав, що там, окрім бійки, і дивитися нічого. Та наших нічого не дратувало: сиділи, наче зайчихи біля капусти, і дивилися на екран, затамувавши подих. І — диво дивне — серед них сидів наш Карасьов і дивився уважно, розкривши рота. Мабуть, у