Фоззі - Червоні хащі

Я сів на ближнє до дверцят крісло й подивився на ґанок. Йосип уже ніби й не звертав на нас уваги. «Вніманіє, вніманіє, говоріт Германія», — звернувся він до хлопця, і той радісно засміявся, дивлячись то на діда, то на Старенького, то на Бродягу.

Машина рушила з місця.

Поки ми розверталися, я дивився на ґанок, про себе дякуючи Йосипові за те, що він не погодився на жереб, бо я завжди програю, завжди і скрізь. Він щось розказував, розмахуючи руками, синя футболка мотилялася навколо його маленького тіла, і я звернув увагу на напис на ній — англійською, щось типу «Гастлер».

У нашій школі була вчителька англійської, Зоя Іванівна, — то вона завжди перекладала дітям, що в них на одязі написано. І якийсь давній спогад підказував мені, що цей напис означає щось нехороше, та роздивлятись уже було ніколи: ми виїхали за ворота. І подорож, на яку так очікували, нарешті почалася.

— Так, ми ж на Грігоровку, правільно? — спитав водій, щойно ми повернули на трасу біля наливайки. Я подивився на Журбу, бо замовником був він, і хтозна, чи не передумав він заїжджати до мене? Та Гриша все пам’ятав:

— Так, але спочатку на Рублівку.

— На яку Рубльовку? — аж поперхнувся водій і повернувся до нас, забувши про дорогу. — В Москву?

Тут уже я не витримав:

— Ні, це село Рублівка, на тому березі, у бік Чигирина.

— Так то ж крюк який! Там же дорог нема! — обурився водій і щось упівголоса сказав санітарові. Той цикнув, став колінами на сидіння і повернувся до нас:

— Может, завтра тада на Рубльовку… Можем нє успеть.

— Нічо, — величаво відповів йому замовник. — Ми домовлялися на два дні. Сонце зараз довге, скрізь устигнемо. Нам іще на два кладовища, по дорозі ще магазин надо відеокасет і кіоск «Союзпечать» — аби я два раза не повторяв.

Передній ряд щось там собі незадоволено пошипів, після чого санітар спробував зайти з іншого боку:

— Смотрітє, штоб вам слішком нє било жарко, — сєрце ж. Єслі шо — говорітє сразу: я уколю.

— В сраку себе вколи, — тихенько, щоби спереду його не почули, сказав Журба і хитренько усміхнувся. У русі дійсно жити ставало краще, жити ставало веселіше.

Напруження висіло в салоні недовго. За кілька кілометрів ми з Гришею побачили конячку з лошатком і почали обговорювати між собою, скільки тому місяців і в кого які коні були. Я розповів про Завірюху, яка в голод після війни відганяла вовків од нашого будинку, а Журба у відповідь розказав, що тримав коней ціле життя, аж поки дружина йому заборонила.

— Шо так?

— Та вона в мене дивна була. А може, і є…

Тут я вже не міг не розпитати, як це і що сталося. Спочатку соромлячись, а потім уже ніби набираючи обертів, Гриша почав розповідати. Дружину його звали Надія, вони з одного села, і так якось само собою зрослося. Та під старість вона потрапила до «білого братства» і почала з’їжджати з глузду. Все продала: і «москвича», і коня, — надсилаючи кудись гроші. А коли та Марія (от уже взяла собі, падлюка, моє улюблене ім’я) вийшла з тюрми, дружина поїхала до неї.

— Куди?

— Не знаю. Десь поїхала. Чи то в Росію, чи то ще куди. Але як на Хащі переїздив, хати не продав. Може, вона повернеться, може, я. А поки там племінник доглядає… Вона мені то іконку пришле, то брошурку якусь, але я навіть не дивлюся, шо там, — викидаю відразу у сміття.

— Ого, — здивувався я.

— Та да, але вона завжди дивна була. Вони з Росії до нас і приїхали. З Холмска. Чули про таке?

— Ні, не чув. А що за назва? На честь Шерлока назвали? — спробував пожартувати я. Та деякі речі до Григорія часом просто не доходили:

— Ні, то Сахалін. Холми в них там… Я от, бува, думаю, що треба було з нею розвестися ще тоді, як я на Кубі був. Там така Елізабета в мене була, мулатка, — хотіла, щоби я її забрав звідти.

Я тільки встигав дивуватися:

— То ви і на Кубі були?

— Ага, сімдесят п’ятий-шостий. Желєзну дорогу їм там допомагали будувать, на Санта-Клару.

— Ну, і як ви? З тією Лізаветою?

— Та ніяк. Нічого не сказав і поїхав. Тільки серце, бува, болить, як вона мені сниться. Така красива… Ех, — засумував Григорій і заплющив очі, мабуть, намагаючись оживити образ тої кубинки, котру він колись кохав, але лишив напризволяще. Я вирішив допомогти йому і сказав:

— Яке у вас, Григорію Івановичу, цікаве життя… — і ледве не додав «було», та вчасно зрозумів, що це буде зайвим. Але Журба наче не помітив цієї зупинки. Він розплющив очі й, нагнавши поважного вигляду, погодився:

— Не жалуюсь.

І тут ми почали гальмувати, а спереду вигулькнув базарчик.

— Штоб ви раньше сказалі, ми б нє взялісь, — сказав водій, закурюючи на вулиці.

— Ти, шелупонь, как с генєралом юрідіческіх войск разговаріваєш? — аж скинувся на своєму місці Журба. — Я зараз область наберу — будєш всєй халупой на новиє права скідиваться, пойняв?

Той, схоже, зрозумів, що ліпше мовчати, але, коли ми нарешті з Григорієм вилізли з машини (ніхто й не поривався нам допомогти), не