Тамара Крюкова - Чарівниця з острова Гроз

Якось увечері Маріка почула кінське іржання та неясні голоси. Вона так давно не бачила людей, що їй захотілося хоч би здалеку подивитися, хто забрів у такі нетрі. Дівчина тихенько підкралася, ховаючись за кущами, і побачила на галявині чотирьох чоловіків. Вони зупинилися на привал. Розкинувшись на траві, мандрівники трапезували. Неподалік паслися стриножені коні.

Добротний одяг незнайомців видавав у них людей не бідних. На розбійників вони не були схожі. Чоловіки жадібно, із задоволенням їли і раз по раз прикладалися до фляги. Вони згадували випадки із життя, які, на їхню думку, були прекумедно смішними, та голосно реготали. Маріці не сподобались їхні брутальні жарти. Вона збиралася непомітно вислизнути, але тут хтось міцно схопив її ззаду за лікті. Дівчина скрикнула від несподіванки.

— Іваре, що в тебе там? — донеслося з боку бенкетників.

— Ідіть сюди. Здається, я піймав якесь чудовисько, — крикнув той, кого називали Іваром, і витягнув Маріку на галявину.

— І справді опудало. Звідкіля ти така взялася? Ти хоч говорити вмієш? — поцікавився товстун із круглим, наче бурдюк, животом.

— Мордочка в неї нічого, — зауважив вилицюватий чоловік із мужнім засмаглим обличчям.

— Де ти побачив мордочку, Камо? Вона ж брудна, як чума. Хоча… — задумливо мовив Івар.

Він безцеремонно схопив Маріку за підборіддя, мов коняку, коли в неї розглядають зуби.

— Не смій чіпати мене своїми лапами! — крикнула Маріка, різко відштовхнувши його руку.

— Дикунка заговорила! — вигукнув Івар.

— Може, я й дикунка, але я не чіпляюся до чужих людей.

— Облиш її, Іваре, — осадив приятеля Камо і звернувся до дівчини: — Хочеш їсти?

Маріка завагалась. У неї в роті вже давно не було ні крихти хліба, і їй хотілося знову відчути давно забутий смак. Помітивши її швидкий погляд, чоловік відломив хліб, поклав зверху шматок м'яса і простягнув дівчині.

— Ні, м'яса не треба, — похитала вона головою.

Прийнявши хліб, Маріка з насолодою відкусила. Окраєць злегка зачерствів, але дівчині здавалося, що вона ніколи не їла нічого смачнішого.

— Зголодніла? — усміхнувся Камо. — Їж, не поспішай. Ніхто не відніме.

Маріка знітилась, адже виявила перед незнайомцями свою слабкість, і почала їсти, повільно пережовуючи кожний шматочок, як її навчала гувернантка.

— Ти де живеш? — запитав Камо.

— Там, — Маріка невизначено махнула в бік лісу.

— Але ж там немає ніякого поселення.

До розмови приєднався Івар:

— Вона має такий вигляд, ніби ночує, де доведеться. Напевно бродяжить.

— Якщо так, то ми можемо взяти тебе з собою, — запропонував Камо.

Мабуть, він був за головного, тому що йому ніхто не заперечував.

— Ні, я нікуди не поїду, — відмовилася Маріка.

— Даремно. Хіба ти не хочеш побачити море?

— Море? — стрепенулася дівчина. — Ви прямуєте до моря?

Побачивши в її очах цікавість, Камо кивнув.

— Так, і можемо за два дні домчати тебе туди.

— Невже море так близько? — здивувалася Маріка.

— Це залежить від того, наскільки прудкі коні. Їдьмо з нами. Молоденькій дівчині не слід жити у глухому лісі. Правильно я кажу? — він підморгнув своїм приятелям.

— Звичайно, — погодилися ті.

Івар скривився:

— Охота тягти таку замазуру.

— Спокійно, Іваре. Ми відмиємо її, щойно зупинимося на постій, — сказав Камо і звернувся до дівчини: — Ну то як?

Маріка не знала, як учинити. З одного боку, їй було боязно вирушати в путь із незнайомцями, а з іншого — її вабило море, у блакитних просторах якого таївся чарівний острів Гроз. Може, цю зустріч було послано долею? І вона погодилася.

На першому ж постоялому дворі хазяїну наказали приготувати чан із гарячою водою. Поки Маріка милася, Камо послав товстуна за новою одежею, а колишнє лахміття наказав спалити. На щастя, Маріці вдалось утаїти золотий медальйон, оберіг і шкіряну флягу з водою. Дівчина із задоволенням ніжилась у пінних бульбашках. Мило приємно пестило шкіру, а гаряча вода забирала з тіла втому.

Розчесавши густе кучеряве волосся й одягнувшись в усе чисте, дівчина зійшла вниз, у таверну. Побачивши Маріку, чоловіки оніміли.

— Оце так перетворення! — присвиснув Івар.

— Що я казав? Ця дівчина дорогого варта, — шепнув йому Камо.

Маріку втішила похвала нових знайомих. Вони були такі добрі до неї. Фортуна знову поверталася до неї обличчям. Одначе наприкінці другого дня шляху сталася подія, яка затьмарила її радість.

Маріка лягла спати, але серед ночі раптом прокинулася від того, що в кімнаті хтось був.

— Хто тут? — запитала дівчина.

— Свої,— почула вона притишений голос Івара.

— Що ти тут робиш?

— Тихше, — прошепотів той.

Важка рука щільно затиснула їй рот. Маріка рвонулась і з усієї сили вдарила нахабу кулаком в око. Нападник охнув. Хватка ослабла. Маріка скочила і вдарила його коліном у живіт. На цей раз Івар завив од болю. На крик збіглися