О. Генрі - Останнiй листок. Оповiдання

Якщо ви не відповісте на перший, то ці шахраї махнуть на вас рукою. А дасте відповідь – напишуть знову, запропонують принести гроші й зробити бізнес.

— Подумати тільки – написати такого листа саме МЕНІ! – знай обурюється Меркісон.

Через кілька днів він прийшов до нас знову.

— Слухайте, – каже, – я знаю, що ви люди порядні, а то б я не довірився вам. Я таки відповів тим негідникам. Просто так, задля сміху. І вони справді надіслали ще одного листа, пропонують приїхати в Чікаго. Пишуть, щоб дав телеграму на ім'я Дж. Сміта, коли виїжджатиму. А в Чікаго щоб став на розі такої-то вулиці і ждав чоловіка в сірому костюмі. Той підійде і впустить переді мною газету. Тоді я маю запитати у нього, чи тепла сьогодні вода, і так він узнає, що я – це я, а я узнаю, що він – то він.

— А-а, ну звісно, – широко позіхнув Енді. – Це нам не первина. Я не раз читав про таке в газетах. Потім він поведе вас у готель, а там у затишному куточку на вас чекатиме містер Джонс. Далі вони покажуть вам нові-новісінькі, справжні гроші. Купляйте, скільки душа забажає, – долар за п'ять. Потім у вас на очах вони впакують гроші в сумку – все як годиться, не підкопаєшся. А вдома глянете – в сумці не долари, а звичайнісінький обгортковий папір!

— А дзуськи! – каже Меркісон. – Я не такий. Не був би я тертим калачем, то дідька лисого мій бізнес давав би найбільші в Грассдейлі бариші. То ви кажете, містере Таккер, вони покажуть справжні гроші?

— Та я сам стільки разів... Я сам багато разів читав про таке в газетах, – каже Енді.

— Знаєте, що я скажу, – мовить Меркісон, – чорта з два тим шахраям вдасться обвести мене круг пальця. Я думаю прихопити з собою дві тисячі, піду до тих шахраїв і втру їм носа. Якщо вже Білл Меркісон накине око на ті грошики, то вони будуть його. Дають за один долар п'ять? Що ж, коли я за них візьмуся, їм таки доведеться труснути гаманцем. О, Білл Меркісон торгувати вміє! Авжеж, я поїду в Чікаго і візьму з того Дж. Сміта за кожен долар п'ять. Думаю, водичка ого-го як нагріється!

Ми з Енді намагаємося вибити Меркісонові з голови цю божевільну фінансову операцію. Де там! Меркісон не хоче більш нічого, тільки виконати свій громадянський обов'язок і загнати тих грабіжників у ними ж таки наставлену пастку. Може, мовляв, це їх чогось навчить.

Меркісон пішов, а ми з Енді сидимо й мовчки думаємо про те, яка ж єресь часом спадає людині на думку. Ми з ним взагалі любили у вільні години поміркувати про вдосконалення душі, високі пориви...

— Ти знаєш, Джеффе, – озиваєтьоя по довгій мовчанці Енді, – частенько, ох частенько у мене свербіли руки полічити тобі зуби, коли ти починав жувати жуйку про свій «чесний бізнес». Видно, я часто помилявся. Але гадаю, що цього разу нам неважко буде дійти згоди. Мені здається, що з нашого боку буде помилкою відпустити містера Меркісона в Чікаго до тих шахраїв самого. Хіба ти не бачиш, чим це скінчиться? Невже тобі не здається, що нам буде спокійніше на душі, коли ми якось втрутимось і поламаємо це діло?

Я встаю, тисну Енді Таккерові руку і довго не випусскаю її з своєї.

— Енді, – кажу, – якщо я іноді й сердився, і думав про те, що в тебе нема совісті, то тепер змінив свою думку. Все-таки в тобі десь є крупинка людяності й добра. І це робить тобі честь. Щойно я сам подумав про те, що ти оце сказав. Було б нечесно, нешляхетно, – кажу, – якби ми пустили Меркісона самого здійснити те, що він надумав. Коли його так бере нетерплячка, то що ж, поїдемо з ним і не дамо тим розбишакам зробити своє чорне діло.

Енді погодився зі мною, і як приємно було бачити, що він не на жарт запалився бажанням зірвати махінацію з фальшивими грішми.

— Ти знаєш, Енді, – кажу, – в питаннях моралі я не вважаю себе побожною людиною чи фанатиком. Але я не можу сидіти склавши руки, коли людину, яка своїм потом, розумом, не боячись ризику, створила солідний бізнес, коли цю людину серед білого дня грабує якийсь безсовісний пройдисвіт, що загрожує суспільному добру.

— Правильно, Джеффе, – каже Енді. – Якщо Меркісон не передумає і поїде, ми ні на мить не покинемо його самого й покладемо край цьому нечистому ділу. Мені, як і тобі, дуже не хотілося б, щоб такі гроші попали, хтозна-куди.

І ми подалися до Меркісона.

— Ні, хлопці, – каже Меркісон, – не хочу я, щоб солодкі співи тих чікагських сирен розвіяв у мене перед носом літній вітерець. Я або витоплю смалець із тих ignis fatuus1, або пропалю дірку в сковороді. Але буду смертельно радий, якщо ви поїдете зі мною. Може, ви й справді станете в пригоді, коли мені доведеться згрібати всі оті поміняні гроші. Справді, друзі, я буду на сьомому небі, якщо ми поїдемо разом.

І ось Меркісон пускає в Грассдейлі чутку, нібито він їде з містером Пітерсом та містером Таккером на кілька днів до Західної Віргінії дивитися якісь залізні копальні. А сам телеграфує Дж. Сміту, що, мовляв, такого-то дня бажає потрапити в його тенета. І ми поспішаємо втрьох до Чікаго.

Дорогою Меркісон уже наперед тішиться передчуттям веселих пригод і приємних спогадів.

— У сірому костюмчику, – каже він, – на південно-західному розі Уобаш-авеню і Лейк-стріт... Він упускає газету, а я питаю, яка там сьогодні водичка. Ха-ха-ха! – І Меркісон хвилин п'ять трясеться зо сміху.

Але часом Меркісон раптом стає серйозний, ніби намагається прогнати від себе якісь гнітючі думки.

— Хлопці, – каже він, – я б і за десять тисяч доларів не згодився, аби про це діло довідалися в Грассдейлі. Тоді мені довелося б піти з торбою по світу. Але ж я знаю: ви хлопці чудові. Мені здається, – провадить він, – що обов'язок кожного громадянина – зробити все, щоб прибрати до рук отих розбійників, які обдурюють довірливих людей. Знатимуть вони в мене, чи тепла водичка! Дж. Сміт пропонує за долар цілих п'ять, і йому доведеться виконати цю умову,