Христина Лукащук - Курва

але вперше за кілька днів я хоч щось відчула. У якусь мить я збагнула, що вся моя любов приходить через біль. І чим більша любов, тим більше болю. Це справді так. Від такого одкровення в мене потекли сльози.

– Марто, не стримуйте себе. Плачте… – тренер. – Чудово. Нарешті щось зрезонувало у вас. Як ви себе почуваєте?

– Дякую, дуже добре, – всміхнулась я, не перестаючи плакати.

– Тепер все зміниться, от побачите! – тренер.

– Так-так. Я вже бачу.

– А що робити з ненавистю, яку відчуваєш до коханки свого чоловіка? Я розумію, що це дуже небезпечне почуття, і хочу його позбутись… – Світлана з іншого боку.

Мабуть, чоловік присвятив мені забагато уваги. Та й неозброєним оком було видно, що він справді радіє з мого першого кроку поступу.

– То позбудьтеся його! – всміхаючись.

– Але як? Я не зможу… – Світлана.

Вона склала губки, наче маленька примхлива дівчинка, яка не може сама зав’язати шнурки на чобітках.

– Найпростіший і найдієвіший спосіб – це прийняти її. Полюбити, – тренер всміхався.

– Ви жартуєте?! Як полюбити?! За що?! – Світлана мало не кричала.

Усі учасники семінару і я теж уважно стежили за діалогом – аж надто він був емоційний. Зі Світланиного боку. Тренер, як завжди, залишався взірцем спокою і терплячості.

– За те, що вказує вам на ваші помилки, які ви за бажання можете виправити і повернути до себе чоловіка. І любов, яку ви разом із ним втратили, – тренер і далі всміхався.

Мене не дивувала поведінка Світлани. Аякже, збоку могло здатися, що чоловік або жартує, або знущається з наляканої і розгубленої Світлани. Як можна полюбити коханку свого чоловіка?

– Ви не жартуєте? – Світлана задумалася.

Було видно, що в її голові щось таки відбувається. Вона подалася назад, наче не годна була більше витримувати навали власних думок.

– Ні. Не жартую, – тренер.

Чоловік більше не всміхався. Усю свою увагу зосередив на стурбованій жінці.

– Можливо, ви маєте рацію. Та ні, ви таки й справді маєте рацію! Я справді маю їй подякувати за те, що відкрила очі на реальний стан речей. Я справді можу все змінити… – Світлана. – Невже таке можливо? Але невже я маю з нею зустрітись? Попри все, я б цього не хотіла…

– Насправді ви й не мусите цього робити, Світлано, – тренер. – Вам достатньо щиро прийняти цю людину і подякувати їй за те, що стала учасником ваших подій, – всміхається.

– І все?

– Так.

– Можу я це зробити просто зараз?

– Звичайно.

– Пробач мені. За слова, якими тебе називала, за думки. Я вдячна тобі за те, що ти була в моєму житті, що навчила мене любити свого чоловіка.

Світлана плакала, звертаючись до жінки, якої ніхто з нас не бачив, якої вона сама в житті не бачила.

Всі зааплодували. Так, попри все, ця сцена заслуговувала на таку реакцію. Та я все одно не наважилася на свою правду…

Ми вдягли найліпше, що у нас було, босоніжки на високих підборах, капелюхи. Ми йшли святкувати закінчення семінару, кінець відпустки. Світлана й досі була під враженням від пережитого. Трохи дивно всміхалася – наче до когось, кого не було з нами поряд. Погляд її блукав, як і думка. Вона не могла зосередитися на жодній темі, тож ми з Тамарою дали їй спокій.

Пляшка шампанського на трьох повернула Світлану на землю.

– Уявляєш, як усе просто: попросити вибачення, прийняти і полюбити… – усе ще трохи зачаровано.

– Ти що, й справді готова ту жінку простити? – Тамара, зацікавлено.

– Звичайно! Це ж так просто. Береш і прощаєш. А основне – тобі це нічого не коштує. Ти навіть її не бачиш, – Світлана, доволі переконливо.

– А полюбити? Ти також зумієш? – Тамара.

Нам подали цілу миску розкритих мідій. Вони виглядали, немов живі.

– Ви впевнені, що їх не потрібно готувати? – спитала в офіціанта Тамара, поки він розкладав перед кожною з нас набори з чотирьох малесеньких мисочок, наповнених різнокольоровими соусами.

– Так, звичайно! – таєць.

– А як же їх їсти? – допитувалася Тамара поспіхом, наче боялася, що хлопець залишить нас наодинці з морськими потворами.

Хоч вони розмовляли англійською, – і мушу додати – досить пристойною, – офіціант, не спромігшись додати щось до сказаного, почав жестами імітувати процес споживання їжі. Усі розсміялися. Проте до живих устриць не бралися. Тоді хлопець вправно відокремив тіло молюска від панцира і поклав перед Тамарою. Відрізав шматочок, спритно орудуючи Тамариними ножем та виделкою, збризнув лимонним соком і наклав темно-вишневого соусу. Тамарі залишалося лише проковтнути.

– Прошу ще пляшку шампанського! – Тамара.

Поки повернувся офіціант, жінка обережно поклала на язик шматочок мідії. Зосереджено прожувала. Прислухалася. Схилила на бік голову. Завмерла. Стріпнулася.

– Супер! Ви мусите це диво скуштувати! – це вона до нас.

– Так, зумію. Я вже її люблю, – Світлана.

Ми не одразу второпали, про що вона, але жінка не вгавала.

– Я й справді вдячна тій жінці, завдяки якій мені вдасться повернути Олега.

У грудях щось тьохнуло. Зависло. Обірвалося.

Світлана порпалася у своїй малесенькій торбинці. Але, здається, розмір торбинки до порядку в ній відношення аж ніяк не має.

– На ось, поглянь. Хіба можна такого красеня віддати? – Світлана, простягаючи в мій бік невеличку фотографію.

Мій Олег дивився на мене з фотографії на паспорт. Ось. Бажання мають властивість здійснюватися. Ми з Олегом на Самуї. Так, як мріяли…

– Ні, не можна… – це я.

Попри все, мені вдалося. Кілька слів, якими мало не захлинулася.

– Марто, не хочеш – не їж. Нам більше буде, – Тамара. – Ти диви, й справді красень.

Задоволена Світлана заховала світлину до торби.

– Коли б її зустріла, то розцілувала б ту жінку, яка повернула мені мого чоловіка і мою любов. Я впевнена, що тепер обов’язково все налагодиться і стане на свої місця… – Світлана витала десь дуже далеко.

– Це я.

Обидві як по команді застигли з піднятими до уст виделками.

– Що ти?! – першою оговталася Тамара.

– Я та жінка, – я не планувала відступатися.

Досить із мене того тягаря. Нехай інші його поносять. Хоче полюбити – хай любить. Хоче подякувати – має нагоду.

– Яка жінка? – навдивовижу тонким голосом Світлана.

Здається, до неї починає доходити зміст сказаного.

– Та, що з твоїм чоловіком… Олегом…

Виделка падає з рук на підлогу. Ніхто й бровою не повів. Одразу підбіг офіціант із чистою. Поклав на столі поруч зі Світланиною тарілкою. Та ніхто й не поворухнувся.

– Скажи, що це жарт. Марто, скажи, що ти жартуєш, – трясла мене за руку Світлана.

– Не можу.

– Що не можеш?! – мало не плаче.